— Гей ви, курвячі сини! — гукнув хтось і з чагарнику за яром. — Єретики! Псявіри безбожні!

— Самі ви курвячі сини! — гукнув у відповідь з другого боку яру Добко Пухала. — Папісти грані!

— Хочете битися? То ходіть, курва ваша мати, на наш бік!

— Ходіть ви, курва ваша мати, на наш!

— Ми накопаємо вас у дупу!

— Це ми накопаємо вас у дупу!

Здавалося, що мало вишуканий і до болю тривіальний обмін думками триватиме до безкінечності. Але не тривав.

— Пухало? — запитав з недовірою голос із чагарнику. — Добеслав Пухало? Венявчику?

— А хто, курва, питається?

— Отто Ностіц!

— О, курва! Грюнвальд?

— Грюнвальде! День Розіслання Апостолів, тисяча чотириста десятий! Якийсь час панувала тиша. Однак вітер доносив запах тліючих ґнотів.

— Гей Пухало! Певно, не будемо скакати один одному до горла? Ми ж комбатанти, в одній битві воювали. Не годиться, пся мать.

— Ніяк не годиться. Ми ж комбатанти. Ну то що, ми своєю, а ви своєю дорогою? Що скажеш, Ностіце?

— Може й так бути.

— У мене в ямі поранені! Як візьму, то вони в мене дуба вріжуть по дорозі. Потурбуєшся?

— Слово лицаря. Ми ж комбатанти.

Рейневан, сам не знаючи, звідки бере сили, безперервно повторюючи заклинання нарешті зупинив кровотечу з голови Самсона. І з’ясував, що сам просто-таки плаває в крові. В очах йому потемніло. Він уже не відчував болю.

Бо зімлів.