Він хотів піднятися, подивитися, що з ним, не зміг. Був надто слабкий. Спухле ліве плече пульсувало болем. Пальці лівої руки німіли, були як дерев’яні. Запах гангрени посилювався.

* * *

— Серед моїх речей… — простогнав він, марно намагаючись піднятися. — Була шкатулка… Мідна шкатулка…

Еленча зітхнула. Дорота Фабер покрутила головою.

— Коли тебе сюди привезли, в тебе не було речей. Не було навіть чобіт. До тебе поставилися милосердно, але на твоє добро милосердя не поширили. Обібрали тебе до нитки.

Рейневан відчув, як його охоплює гаряча хвиля. Однак перш ніж він встиг вилаятися і скреготнути зубами, повернулася пам’ять. А з нею — полегшення. Безцінна шкатулка залишилася в Шарлея. Хворого на бігунку Рейневан лікував за допомогою магії, користуючись амулетами чарівника Телесми. Вирушаючи з Пухалою на вилазку, він залишив шкатулку при хворому.

Полегшення було дуже короткочасне. Амулети, хоча напевне вціліли, були разом із Шарлеєм та всім Табором у дорозі до Чехії, тимчасово поза досяжністю. А ситуація потребувала сягнути по них. Запалена рана вимагала магії. При застосуванні традиційних методів вона загрожувала втратою руки аж до плечового суглоба. У найкращому разі. У найгіршому — втратою життя.

— В Олаві… - простогнав він, хапаючи блудницю за руку. — В Олаві є аптека… Аптекар напевне має таємну алхімічну лабораторію… Тільки для втаємничених… Для людей з магічного братства… Мені потрібні магічні ліки. Для Самсона… Для нього мені потрібні ліки під назвою dodecatheon. Для мене, на моє плече, потрібна unguentum achilleum…

— Аптекар… — Дорота відвернулася. — Аптекар не продасть нам нічого. Навіть за поріг не пустить. Уся Олава знає, кого ми тут лікуємо. Шпиталь під князівською сторожею й охороною. Але мешканці вас ненавидять. Не допоможуть. Шкода ходити… Та й страшно на вулиці…

— Я піду, — сказала Еленча Штітенкрон. — Піду до аптеки. Попрошу…

— Скажеш пароль: Visita Inferiora Terrae. Аптекар зрозуміє… Visita Inferiora Terrae… Запам’ятаєш?

— Запам’ятаю.

Рейневан з великим зусиллям змів сфокусувати на ній погляд, що розпливався в гарячці. Йому знову здалося, що її оточує сяйво. Німб. Ореол.

— Медикаменти… — він відчував, що втрачає притомність. — Назви… Dodecatheon… Та unguentum achilleum… Не забудеш?

— Не забуду, — вона відвернулася. — Не можу. Бог мене, певно, покарав тим, що я не можу забувати.

Він був занадто хворий, щоб помітити, як гірко це прозвучало.

* * *