— А де Прокоп? Де Табор? І який сьогодні день?

— Табор? Дале-е-еко… У дорозі додому. А день? Вівторок. А післязавтра, у четвер, буде свято. Nanebevstoupeni Pane.

“Вознесіння Господнє, - швидко порахував Рейневан, — сорок днів після Великодня, припадає на тринадцяте число травня. Отже, сьогодні одинадцяте. Мене поранили восьмого. Виходить, я три дні був без тями.”

— Кажеш, брате, — розпитував він далі, - що Табор покидає Шльонськ? Це значить, що кінець рейду? Уже не воюють9

— Було сказано, — пролунав жіночий голос, — що про політику балакати заборонено? Було. Тож прошу не балакати. Прошу молитися. До Бога про здоров’я. І за душі фундаторів цього шпиталю. Та й за наших доброчинців і спонсорів у молитвах прошу не забувати. Ну ж бо, брати во Христі! Хто годен встати, до каплиці!

Йому був знайомий цей голос.

— Ти притомний, паничу Ланселоте. Нарешті. Я рада.

— Дорота… — зітхнув він, упізнавши. — Дорота Фабер…

— Мені приємно, — блудниця мило усміхнулася йому, — що ви впізнали мене, паничу, доправди приємно. Я рада, що ти нарешті отямився… О, і подушка сьогодні не дуже запльована кров’ю… То що, може, поправишся. Будемо міняти пов’язку. Еленчо!

— Сестро Дорото… — застогнав хтось під протилежною стіною. — Нога страшенно болить…

— У тебе нема ноги, синку, я вже тобі повідала. Еленчо, ходи-но!

Він не зразу її впізнав. Може, через гарячку, може, через час, який минув, але досить довго він дивився нерозуміючим поглядом на світловолосу дівчину з тонкими губами і блідими та водянистими очима. З вискубаними колись бровами, які вже потрохи відростали.

Він не зразу збагнув, хто вона. Допомогло те, що дівчина явно знала, хто він. Він побачив це в її зляканому погляді.

— Донька лицаря Штітенкрона… Голеньовський ліс… Сьціборова вирубка… Ти жива? Вижила?

Вона кивнула головою, мимовільним рухом розгладила фартух. А він раптом збагнув, звідки страх в її очах, звідки налякана гримаса і тремтіння тонких губ.

— Це не я… — пробурмотів він. — Не я напав на збирача… Я не мав з цим нічого спільного. Усе, що про мене… Усе, що ти чула, це плітки і брехня…

— Досить теревенити, — вдавано суворо перервала Дорота Фабер. — Тра міняти пов’язку. Допоможи, Еленчо.

Вони старалися бути делікатними, попри те він кілька разів із сичанням втягував повітря, кілька разів голосно застогнав. Коли вони зняли пов’язку, він хотів оглянути рану, але був не в стані підняти голову. Довелося задовольнитися діагнозом на дотик. І на запах. Обидва діагнози дали не найкращі результати.

— Ятриться, — спокійно підтвердила Дорота Фабер.