У смузі сонячного світла, що вливалося з віконця, її обличчя було немов осяяне аурою святості.

— Ятриться, — повторила вона. — І пухне. Відтоді, коли цирульник витягнув тріски від стріли. Але краще, ніж було. Краще, паничу Ланеелоте.

Її обличчя було осяяне святістю, золотосяйний німб оточував, здавалося, і голову Еленчі фон Штітенкрон. “Марта й Марія з Віфанії, - подумав він, відчуваючи запаморочення. — Божественно прекрасні. Обидві божественно прекрасні”.

— Я не звуся… — у його голові паморочилося дедалі сильніше. — Я не звуся Ланселот… І не Хагенау… Я Рейнмар з Беляви…

— Ми знаємо… — відповіли із сяйва Марта й Марія.

* * *

— Де мій друг? Великий чоловік, майже гігант… Звати Самсоном…

— Він тут, будь спокійний. У голову поранений. Цирульники його курують.

— Що з ним?

— Кажуть, що одужає. Дуже сильний, сказали, витривалий. Воістину не по-земному витривалий.

— Холера… Я повинен його побачити… Допомогти…

— Лежи, паничу Рейнмаре, — Дорота Фабер поправила йому подушку. — Нікому ти в цьому стані не допоможеш. А собі можеш зашкодити.

* * *

Розміщений при костелі Святого Сверада-Пустельника шпиталь, що мав за патрона того-таки Сверада, один з двох, які мала Олава, підпорядковувався міській раді, а займалися ним премонстранти від Святого Вікентія з Вроцлава. Крім премонстрантів, у шпиталі працювали головним чином волонтери — і волонтерки, як-от Дорота Фабер та Еленча фон Штітенкрон. Пацієнтами же зараз були майже виключно таборити та Сирітки, гусити, переважно важкопоранені або дуже важко хворі. Також і каліки. Усі в такому стані, який змусив Прокопа залишити їх як нетранспортабельних. Відповідно до перемир’я та договору, до якого був примушений олавський князь Людвіг, їм надали шпиталь Святого Сверада. Тут їх лікували, а тим, хто одужав, гарантували вільне повернення до Чехії. Однак деякі з пацієнтів не дуже довіряли слову князя Людвіга, а стосовно перемир’я та гарантій виявляли далекосяжний песимізм. Чим Прокоп далі, стверджували вони, тим менш обов’язковим стає перемир’я. Маючи Божих воїнів під самими брамами, а перед собою — перспективу пожежі та руйнування, князь Людвіг був скорий до поступок і клятв. Тепер, коли Божі воїни пішли за гори-ліси, загроза зникла, а з клятв поробилися обіцянки. Обіцянки ж, як відомо, цяцянки.

Наступного дня, прокинувшись, Самсон глянув на нари зліва.

На них лежав Самсон Медок. З перев’язаною головою. Непритомний.