— А ти певен в успіхові?

— Звісно, певен. В найгіршому разі доведеться трохи повоювати — якщо дядько не захоче добровільно поступитися короною. Мондраґон, однак, не радить мені загострювати ситуацію, вимагаючи негайного зречення. Мовляв, старий не довго затримається на цім світі, тож не варто заради якихось кількох років розпалювати міжусобицю. Найпевніше, я так і вчиню: нехай Сенат проголосить мене наступником престолу й реґентом королівства, дядько спокійно доживає свій вік у королівському сані, а Марґарита… Та ну її до дідька! Хай ця великосвітська лярва робить, що їй заманеться — чи зостається тут, а чи виходить заміж і забирається десь-інде, щоб там віддаватися розпусті, — мене це не цікавить… — Нараз Александр спохмурнів. — Тільки б…

— Ну! — пожвавішала Жоана. — Що?

— Тільки б вона не вийшла за кузена Рікарда або Філіпа Аквітанського. Тоді всі мої зусилля підуть коту під хвіст.

— Чому?

Ґраф нервово пошкріб нігтями свою гладко поголену щоку.

— Ну, щодо кузена Іверо, тут і дурневі ясно. За нього горою стануть усі сенатори-кастильці з Ріохи й Алави: аякже, онук їх обожнюваної доньї Гелени Іверо… ой, даруйте! — Елени де Ебро[29]… так от, онук цієї леґендарної і вкрай легковажної особи — їхній майбутній король! У такому разі прихильники Марґарити і прихильники Рікарда зімкнуться й разом складуть непробивну більшість у Сенаті.

— Це я розумію, Сандро. Але до чого тут Філіп Аквітанський?

— Ха! Питаєш! Та до того, що під боком у нас Ґасконь з її військовою та політичною міццю. До того, що кузен Альфонсо — його найщиріший приятель. До того, що Красунчик досконало володіє даром обворожувати людей — і жінок, і чоловіків — усіх! До того, нарешті, що моя люба дружинонька з одинадцяти років сохне по ньому і цілком здатна підсунути мені велику свиню, якщо я надумаю чимось образити її кумира. Та він просто наплює на несприятливе для нього рішення Сенату й силою зброї заволодіє Наварою.

— Отже, шлюб Марґарити з Красунчиком ставить хрест на всіх твоїх планах?

— Мабуть, що так. З ним жарти короткі. Це не дядько, панькатися не буде. У разі чого, нацькує на мене свого вірного пса, Ернана де Шатоф’єра, як колись нацькував його на свого старшого брата — і все, немає більше Ґійома Аквітанського. Отож мені доведеться змиритися, визнати свою поразку і стати зразковим підданим Марґарити… якщо, звісно, їй не забракне розуму вийти за Красунчика.

— Не забракне, — запевнила його Жоана, в її голосі відчувалася полегкість. — Можеш не сумніватися.

Безапеляційний тон сестри не на жарт стривожив ґрафа.