— Так.

— І він не попросив тебе мовчати?

— Ну… Правду кажучи… Це…

— Все-таки попросив?

Симон потупив очі.

— Так, попросив.

— Хай тобі чорт, хвесько язиката! — гримнув Ернан. — Якого тоді біса ти розбовкуєш чужі таємниці?! До твого відома, Філіпе, цей базіка вже по всьому палацу роздзвонив про Ґабріеля та його панночку.

Філіп докірливо поглянув на Симона і раптом усміхнувся.

— Отже, ти бачив, як Ґабріель виходив від Матильди? Гаразд. — Тут він тикнув його пальцем у груди. — А ти що робив на половині фрейлін глупої ночі?

— Точно, — підхопив Ернан. — Справді: це питання гідне найпильнішого розгляду!

Симон почервонів, як варений рак, і розгублено промимрив:

— Я?… Я просто… просто так…

— Ой, припини! — відмахнувся Шатоф’єр. — Якщо тобі вдається замилювати очі Амеліні, і вона щиро переконана в твоїй вірності, то мене не надуриш. Гадаєш, я не знаю про дочку лурдського лісничого?

— Га? — Філіп поглянув на збентеженого Симона, потім допитливо подивився на Ернана. — Про що ти кажеш, друже? До чого тут дочка лурдського лісничого?

— А до того, що вона має три доньки, дуже схожі на вірного чоловіка пані д’Альбре де Біґор.

— Та ти жартуєш! — вигукнув приголомшений Філіп.

— Ні, клянуся хвостом Вельзевула. Він злигався з нею ще в тринадцять років, а їхня старша дитина народилася за півроку до його одруження з Амеліною.

— Чорти лисі! Симоне, це правда?

Симон навіть не ворухнувся, ніби зовсім не розчув запитання. Зіщуливши плечі й винувато опустивши очі, він був схожий на спійманого на гарячому злодюжку, який чудово розумів, що викручуватися марно, і тому гордо мовчав.