— Ще б пак. Тобі чужі сентименти.

„Ага,“ — озвалася та частина Ернанової свідомості, що аналізувала почуте. — „Вона відступилася від другого. Дуже важлива інформація! А для першого вона становить смертельну загрозу… чи для його планів — іноді честолюбці ототожнюють поразку зі смертю, по собі знаю… Невже?…“

Наступні слова першого, мовлені з похмурою рішучістю, підтвердили його здогад:

— Коли йдеться про владу, сентименти зайві і навіть шкідливі. Ради корони я ладен пожертвувати всіма без винятку родичами… Гм. Тебе, ясна річ, це не стосується.

— Ой, не бреши! У твоїх очах моє життя не варте й ламаного шеляга. Просто зараз я корисний тобі і, на щастя, не стою на твоєму шляху.

— Зате ця сучка… даруй, кузина — от вона стоїть.

— Кузина… — не стримавшись, прошептав Ернан. — Усе-таки кузина. Зрозуміло…

Перший ужив саме це слово, а не якийсь його арабський еквівалент. Здогад Шатоф’єра переріс у переконання. Тепер він знав обох зловмисників, хоча одного з них уперше побачив лише вчора, а з іншим узагалі ніколи не зустрічався.

Після тривалої мовчанки розмова продовжилася, перейшовши в практичне русло.

— То що виберемо — отруту чи кинджал?

— Тільки не отруту.

— Чому?

— Надто непевно.

— Хіба? Як на мене, це найпевніший спосіб.

— А я так не думаю. До того ж смерть від отруєння неминуче викличе серйозні підозри. Почнеться розслідування…

— І що з того?

— В нашому становищі це вкрай небажано.

— Згоден. Але я не бачу іншого виходу. Кинджал і мотузка ще гірші.