Філіп знову звернувся до Ернана:

— Як же так? Чому я не знав?

— Бо ніхто цього не знав… Гм, майже ніхто — за винятком лісничого, кількох слуг, що тримають свої язики за зубами, та Симонової матері.

— Його матері?!

— Атож. Вона й підшукала для любки свого сина поблажливого чоловіка, який постійно роз’їжджає і не ставить зайвих запитань щодо того, звідки у його дружини беруться діти. Слід сказати, що наш Симон, хоч і простакуватий на вигляд, але хитрун ще той. Він так вправно обставляв свої амури з тією дівчиною, що навіть його товариші, з якими він буцімто їздив на полювання, нічого не підозрювали. Я й сам дізнався про це лише минулого місяця.

— Як? Від кого?

— Е, ні. Дозволь не відкривати своїх джерел інформації. — Ернан зітхнув. — А втім, даремно я про це розповів. Тепер у вас з Амеліною з’явився привід начхати на свою обіцянку й відновити шури-мури. Гм, боюся, що так воно й буде.

Філіп енерґійно затрусив головою, немов проганяючи страшний сон.

— Ні, це незбагненно… Неможливо… Я не можу повірити! Далебі… Симоне, ти… ти… Адже ти був для мене ідеалом… ідеалом подружньої вірності. Я завжди захоплювався твоєю відданістю Амеліні і… і навіть трохи заздрив тобі — що ти можеш так любити… А тепер… Ні! Мабуть, я повернуся в палац. Мені треба переварити це… звикнути… усвідомити… змиритися… — І він, як ошпарений, вибіг із шатра.

Незабаром почувся стукіт кінських копит. До шатра зазирнула коротко обстрижена голова слуги.

— Перепрошую, панове. Щось трапилося?

— Ні, Ґоше, нічого особливого, — заспокоїв його Ернан. — Просто твій пан згадав про невідкладні справи. Бери інших і рушай за ним.

Коли слуга вклонився і зник, Шатоф’єр повернувся до Симона і повчально промовив:

— Отак руйнуються ідеали, любий мій друже!

— Жирний кабанисько! — пробурмотів Симон, безцільно блукаючи поглядом по шатру. — Навіщо ти розповів Філіпові?

— Ніякий я не жирний, — з непроникливим виглядом заперечив Ернан. — Я здоровий та могутній, це по-перше. А по-друге, так тобі й треба. Поменше базікай про чужі гріхи, коли у самого рильце в пушку. І потім, мене страшенно дратує твоє постійне лицемірство. Корчиш з себе святенника, жити не даєш Амеліні, все докоряєш їй, докоряєш…

— Але ж я люблю Амеліну! Я так її люблю… Тільки її й люблю…

— А навіщо тоді злигався з тією дівчиною?

— Ну… Це так… несерйозно…

— Хіба? І троє дітей — теж несерйозно? Який же ти ще хлопчисько, Симоне! Ось коли подорослішаєш… гм, якщо, звісно, взагалі подорослішаєш… — Ернан розлігся на підстилці й широко позіхнув. — Та що з тобою говорити! Краще я трохи подрімаю, а ти, хлопче, йди собі з Богом…