— Нехай Монтіні показиться.

— Щодо Монтіні, монсеньйоре, — озвався д’Обіак. — Є гарні новини.

— Ну?

— Сьогодні йому добряче нам’яли боки, коли серед простолюду зчинилася бійка.

— Так йому й треба, вискочці! — зрадів Філіп. — Гм… Спасибі за приємну звістку, Маріо.

— Радий вам служити, монсеньйоре.

— Знаю, хлопче. І, будь певен, ціную це. Та на сьогодні твоя служба скінчилась. Як, власне, й Маркова. — Тут він ляснув пальцями лівої руки. — І ще одне. Чий це рукав?

— Однієї юної й дуже симпатичної панночки з оточення принцеси Анни Юлії. Ім’я, на жаль, я забув.

— Атож, згадав! — сказав Філіп. — Я бачив у римській ложі дівчину без рукава… як там її звати?… Діана Орсіні, ось як! Точно вона. Що ж, візьмемо це до відома. — Він облизнувся. — Ну, все, хлопці, ви вільні. Ходіть спати. Сьогодні чергуватиме Ґабріель.

З цими словами Філіп пройшов у сусідню кімнату, де за допомогою Ґабріеля скинув камзол, черевики та штани й одягся в простору біло-пурпурову тогу — одну з п’яти, подарованих йому імператором Авґустом. Розлігшись на канапі, він солодко потягнувся, широко позіхнув і лише тоді з подивом помітив, що в дверях досі тупцює д’Обіак.

— Чого тобі, Маріо?

Хлопець розгублено заморгав.

— Я розраховував, монсеньйоре, чергувати у ваших покоях.

— Чергуватиме Ґабріель, — сухо сказав Філіп. — Іди.

Д’Обіак дурнувато осміхнувся:

— Але ж я розраховував, монсеньйоре…

— А я кажу: йди. Чи щось не так?

— Та ні, монсеньйоре, все гаразд. От тільки…

— Ну, що?

— Я думав, що сьогодні моя черга, і…