— До речі, звідки ви дізналися? — поцікавився Ґабріель. — Я не чув, щоб про це говорили.

— Про це майже ніхто не знає. Лише вчора ввечері імператор отримав листа від маркіза Армана, тож зі зрозумілих причин чутки ще не встигли розійтися. А розповіла мені про це Анна, як я підозрюю, не без наміру — чи то за батьковим намовлянням, а чи з власної ініціативи.

Ґабріель із сумнівом похитав головою:

— Навряд чи з власної ініціативи. Вона надто юна, до того ж дівча.

— Ну то й що? Я вже зустрічав одну чотирнадцятирічну дівчину, яка могла заткнути за пояса будь-якого чоловіка; це Бланка. А що ж до Анни, то в неї не просто чоловічий розум. При всій своїй жіночності вона дуже нагадує мені хлопця в дівчачій сукенці… А втім, хоч би хто був ініціатором цієї розмови — сама Анна чи Авґуст Юлій, мені цілком однозначно дали зрозуміти, що я припускаюся великої помилки, сватаючись до Марґарити.

— А що думає з цього приводу ваш батько? Чи він ще нічого не знає?

— Та ні, знає. Після закінчення бенкету я встиг обмінятися з ним кількома словами.

— І що ви вирішили?

— Тоді нічого. Я був надто збуджений, щоб ухвалювати так важливе для всієї нашої сім’ї рішення.

— А зараз?

— Зараз я трохи заспокоївся, зібрався з думками й вирішив.

— Відмовити пані Марґариті і просити в Авґуста Юлія руки його доньки?

— Певна річ, — відповів Філіп, розлігшись на канапі. — І зробити це чимшвидше, поки дон Александр не надумав розпустити чутки про наші з Марґаритою заручини. Бажано негайно… От що, Ґабріелю. Зараз же розшукай мого батька — він, мабуть, ще бенкетує, вірніше, виторговує у візантійців зайве сольдо за кожного ґасконського найманця, — так от, перекажи йому, що я…

Філіп не встиг договорити, бо цієї ж миті двері розчахнулися навстіж і до кімнати, спотикаючись, забіг д’Обіак. Не встоявши на ногах, він гепнувся долілиць на підлогу.

Слідом за ним, розмірено цокаючи підборами по паркету, ввійшла Марґарита.

Ґабріель миттю схопився на ноги й шанобливо вклонився їй, а Філіп лише перекинувся набік і підпер голову лівою рукою, прибравши позу давнього римлянина, що лежить у триклінії за обіднім столом.

— Добривечір, принцесо, — сказав він, весело поглядаючи на пажа, що сидів на підлозі й потирав забиті коліна. — Сідайте, будь ласка. Ви вже даруйте, що я не вітаю вас як годиться, але на те є поважна причина: я дуже втомився.

Кинувши на нього нищівний погляд, Марґарита сіла в крісло навпроти канапи і гнівно промовила:

— Що тут у вас коїться, пане принце? Ваш паж чинить мені перешкоди в моєму ж власному палаці!

— Я в розпачі, ваша високосте! — винувато озвався д’Обіак, підводячись із підлоги. — Насмілюсь зауважити, що ви хибно зрозуміли мене. Я лише хотів доповісти монсеньйорові…