— Тепер помиляєшся.

— Тепер? — промовив спантеличений Ґабріель. — Нічого не розумію!

— Зараз зрозумієш, — заспокоїв його Філіп. — Та передусім з’ясуймо, хто така Анна Юлія Римська.

— Ну, принцеса Італії.

— А ще?

— Дочка Авґуста Дванадцятого.

— А ще?

— Дочка Ізабели Французької.

— Отож-то й воно! А Ізабела Французька, в свою чергу, єдина донька короля Філіпа-Авґуста Другого від його третього шлюбу з Батильдою Ґотійською, сестрою старого маркіза Армана Ґотійського, ґрафа Періґору та Руерґу, що пережив не лише свого сина, а й обох онуків.

— Обох?! — вражено перепитав Ґабріель.

Філіп зітхнув:

— Так, це сумна історія. Бідолашний дон Арман! Спершу помер син, потім старший внук, а наприкінці серпня — й менший, що мав дурість отримати тяжке поранення, воюючи за звільнення Південної Андалусії від маврів. Покійний віконт Ґотійський був дивна людина — корчив із себе мандрівного лицаря, шукав на свою голову пригод і, врешті, дошукався. Можу собі уявити, як зараз почувається старий маркіз, що на схилі літ лишився круглим сиротою… Гм, майже круглим. Не рахуючи племінниці, колишньої імператриці, що недавно пішла в монастир, у нього є ще Анна — його двоюрідна внучка і…

— І спадкоємиця його майорату, — підхопив Ґабріель, збагнувши, до чого веде Філіп. — Якщо ви з Анною Юлією об’єднаєте свої родові володіння, то у ваших руках опиниться добра третина Ґаллії.

— Атож. Одружившись із Анною, я зможу будь-коли прийти до короля і прямо заявити: ану, дядечку, звільни місце на троні… Звичайно, я так не вчиню. Королівська влада священна, і не годиться принижувати її в очах підданих, скидаючи помазаника Божого. До того ж це було б невдячним свинством щодо дядька, який повсякчас підтримував мене. Але я зажадаю від нього та Сенату безумовного визнання мене спадкоємцем престолу і співправителем королівства, незалежно від того, будуть у королеви Марії діти чи ні. Поступово в моїх руках зосередиться вся реальна влада, а за дядьком Робером залишиться один тільки титул, від якого він, маю надію, згодом відмовиться добровільно, без найменшого примусу з мого боку. А якщо ні, я запропоную Сенатові ухвалити закон про дуумвірат[36]. Отож років за п’ять, щонайбільше за десять, ми з Анною станемо королем та королевою.

— Такі міркування я вже чув, — зауважив Ґабріель. — Але тоді йшлося про Навару і про пані Марґариту.

— І про Навару, і про Марґариту доведеться забути, — із зітханням відповів Філіп. — Я мушу одружитися з Анною хоча б для того, щоб перешкодити її можливому шлюбові з Людовіком Прованським. За наявних обставин ми з ним головні претенденти на Аннину руку. Наступного місяця Людовіку минає чотирнадцять років, він стане повнолітнім і відтак не забариться посвататися до неї. Тепер додай до Провансу Ґотію, Руерґ і Періґор, не забудь також про підтримку герцоґа Савої, який стане на бік найсильнішого, щоб уникнути міжусобиці, — і корона в руках у цього хлопчиська. — Філіп знову зітхнув. — Повір, я дуже шкодую про передчасну смерть віконта Ґотійського, це зруйнувало всі мої надії на об’єднання Ґаллії й Навари в одну державу. Та якщо вже віконтові судилося померти бездітним, то він помер вчасно і, на щастя, я дізнався про це ще до офіційного оголошення про мої заручини з Марґаритою. Бо інакше довелося б забрати своє слово назад — що аж ніяк не зробило б мені честі.