— Замовч, нахабний хлопчисько! — верескливо викрикнула Марґарита. — Іди геть!

— І справді, Маріо, — підтримав принцесу Філіп. — Забирайся звідси, поки здоровий. — При цьому він крадькома підморгнув хлопцеві, мовляв, ти ж бачиш, у якому вона стані. — І ти, Ґабріелю, також іди. Розшукай мого батька й перекажи, що я згоден. Сподіваюсь, ти все зрозумів?

— Так, зрозумів.

— Тоді добраніч.

Ґабріель мовчки вклонився Марґариті й вийшов. Услід за ним, зацьковано озираючись на принцесу, з кімнати вислизнув д’Обіак.

Коли двері зачинилися, Філіп, не міняючи пози, холодно поглянув на Марґариту і з удаваною байдужістю промовив:

— Отже, пані, я слухаю. Що привело вас до мене о такій пізній порі?

Розділ XXXVII

Розділ XXXVII

Сватання по-ґасконському

Що відповіла Марґарита на це запитання, ми дізнаємося трохи згодом. А зараз наглянемо за тим, як Ґабріель де Шеверні виконав Філіпове доручення.

Герцоґа він розшукав одразу. Як і передбачав Філіп, його батько ще не покидав банкетної зали, але розмовляв там не з візантійським посланником, а з імператором Римським, який викладав йому свою теорію про те, що справжнім автором написаної на початку минулого століття „Божественної комедії“ був зовсім не наслідний принц Італії Антоній Юлій, а такий собі Данте Аліґ’єрі, придворний поет імператора Авґуста Х. Хитрий та спритний політик, у приватному житті Авґуст ХII був утіленням кришталевої чесності та порядності. З власного досвіду знаючи, якими важкими бувають муки творчості і які міцні узи пов’язують справжнього митця з кожним його творінням, він усією душею ненавидів плагіат і не пробачав цього гріха нікому, навіть власним предкам. Саме завдяки йому ім’я великого Данте збереглося в пам’яті нащадків, а не згинуло в безвісності, як імена багатьох інших майстрів, чию славу незаслужено привласнили сильні світу цього.

Ґабріель уже кілька хвилин ходив залою, знай кидаючи на герцоґа та імператора нетерплячі погляди, проте не наважувався підійти ближче і втрутитися в їхню розмову. Авґуст ХII перший помітив його і, перервавши свою неквапну оповідь, звернув на це увагу співрозмовника:

— Мені здається, вельмишановний, що дворянин твого сина хоче сказати тобі щось дуже важливе й невідкладне.

Він звертався до герцоґа в однині, позаяк вони розмовляли тією своєрідною італізованою латиною, що на той час ще мала широкий вжиток у середовищі римської аристократії та в міжнародному спілкуванні.

Простеживши за поглядом імператора, герцоґ ствердно кивнув, відразу ж перепросив, що мусить ненадовго відійти, й підвівся з крісла. Полегшено зітхнувши, Ґабріель поспіхом рушив до нього.