Рікард схопив її за плечі.

— Це правда? — з тремтінням у голосі перепитав він.

— Так, любий. Може, я хибно розумію це слово, може, моє почуття до тебе насправді не кохання… Але якщо я й люблю когось, якщо я взагалі здатна когось любити, то це лише тебе. До нашої сварки я навіть уявити не могла, який ти дорогий мені, як мені бракуватиме тебе. Можливо, це ніяке не кохання, а просто звичка — ну що ж, хай буде так, мені подобається така звичка. Я хочу, щоб ти завжди був поруч, хочу кохатися з тобою, хочу засинати і прокидатись у твоїх обіймах. Ти дуже потрібен мені, Рікарде, я не можу жити без тебе.

Рікард слухав її зі змішаним почуттям подиву, недовіри і якогось радісного потрясіння. Він уже звик до різких перепадів Марґаритиного настрою, але в такому стані бачив її вперше. Рікард не сумнівався в її щирості, вона була надто збуджена, щоб свідомо брехати, проте її слова могли бути й спробою самообману, прагненням ображеної жінки видати бажане за дійсне.

— Ти серйозно, рідна? Ти не розігруєш мене?

— Присягаюся, Рікарде, я люблю тебе. Пробач за ту нашу сварку, пробач за все, що я наговорила тобі того дня… і на наступного також… Господи, яка я була сліпа! Ти на цілу голову вищий за Красунчика — і не лише зростом, а й в усьому іншому. Він підлий ошуканець, брудний негідник, а ти… Ти добрий, ти чесний, ти порядний, ти так любиш мене, так мені відданий. Ти найкращий з людей. Я дуже скучила за тобою, любий. Ти ж залишишся зі мною, правда? Ти не підеш? Ми знову будемо разом, знов кохатимемось, і все в нас буде як раніше…

Що більше улесливих слів сипалося на його адресу, то дужче Рікард похмурнів. Він розумів, що це не просто так. Без сумніву, Марґарита казала, що думала; але при всьому тому вона явно чогось недоговорювала, щось приховувала, намагаючись відтягти неминуче, і тим часом підсолоджувала гірку пігулку, яку йому рано чи пізно все ж доведеться проковтнути.

— Ні, Марґарито, — урвав він її. — Як раніше в нас нічого не буде.

— Чому? — здивувалася вона. — Хіба ми не кохаємо одне одного? Хіба не будемо щасливі разом? Ну, скажи: що тепер заважає нашому щастю?

— Невизначеність у наших стосунках, ось що. Я дуже втомився, Марґарито. Втомився жити в постійному страхові перед майбутнім, щохвилини, щосекунди тремтіти від однієї лише думки про те, що я можу втратити тебе, втратити назавжди. Якщо це повернеться, я не витримаю, я збожеволію.

— Ні, ні! Я ніколи не розлюблю тебе, вір мені.

— І ти згодна узаконити наше кохання перед Богом та людьми? Ти станеш моєю дружиною?

Марґарита зітхнула й вивільнилася з його обіймів.