Рікард підвівся з колін, дивлячись на Марґариту з якимсь забобонним жахом.
— І тільки тому ти відмовляєш мені?
— Тільки тому. Якби ти не був сином Клавдія Іверійського, онуком Елени де Ебро, я б радо погодилася стати твоєю дружиною і була б щаслива з тобою. Ти чудова людина, Рікарде, я тебе дуже люблю, та на жаль, нам не судилося бути разом. Пробач, рідний.
— Боже! — у відчаї прошептав він. — Кого я покохав? Я покохав чудовисько!
— Рікарде…
— Так, Марґарито, ти чудовисько. Жадоба влади, необмеженої, незаперечної влади, так зіпсувала тебе, що в тобі не лишилося нічого людського. Ти нічим не краща за кузена Біскайського! Той схибився на думці про втрачене королівство, а ти заразилася від батька почуттям неповноцінності, що переслідує його відтоді, як він надягнув королівську корону, зневаживши законні права сина свого старшого брата. Ти будь-що прагнеш самоствердитися, переконати себе в законності своїх прав, і цій меті підпорядковуєш усе інше — від особистого життя до інтересів держави. Ти відмовляєшся від щастя, від кохання; мало того, ти свідомо нехтуєш нагодою зміцнити королівську владу, об’єднавши Внутрішню Навару, Ріоху та Алаву в єдиний домен, про що мріяв наш прадід, одружуючи мого діда з моєю бабцею, Еленою де Ебро. Для тебе куди важливіша неподільність твоєї влади, ніж єдність країни, — це твоя фікс-ідея. Ти, повторюю, справжнє чудовисько. Ти політична й моральна збоченниця.
— Який ти жорстокий, Рікарде! — тоном скривдженої дитини проказала Марґарита. — Жорстокий! Жорстокий!
— Це ти жорстока, і, насамперед, щодо самої себе. Ти руйнуєш своє життя і руйнуєш моє. Але я не дозволю тобі надалі знущатися з мене — краще вже смерть, ніж таке життя.
З цими словами Рікард рушив до виходу.
— Ні!!! — гукнула йому вслід Марґарита, схопившись із крісла. — Ні! Не треба! Не роби цього!
Біля дверей він зупинився.
— Ні, я не збираюсь накладати на себе руки — якщо ти це мала на увазі. На жаль, мені забракне мужності на другу спробу самогубства. Шкода…
— Не покидай мене, Рікарде, — заблагала Марґарита, простягаючи до нього руки. — Повернися, ти мені дуже потрібен. Я кохаю тебе.
— Ні, люба, тобі не вдасться звабити мене цими словами. Надто вже часто ти повторюєш їх в останні хвилини, аби вони щоразу справляли на мене належне враження. Я дуже втомився від них і більше не хочу чути ніяких освідчень — ні в коханні, ні в ненависті. Якщо ти справді любиш мене, якщо я так потрібен тобі, скажи лише одне слово, і я буду твоїм — але цілком і на все життя. Ні на що менше я не згоден, мене не влаштовує посада обер-коханця при твоєму дворі. І взагалі, тобі варто було гарненько подумати, перш ніж пропонувати цю принизливу роль