— То що ти подумала?

— Розумієш, — сказала Жоана, нервово перебираючи пальцями мереживні оборки своєї сукні. — Тепер у тебе знову з’явилися шанси на престол, а я… Словом, є одна людина…

Александр широко осміхнувся, вишкіривши зуби.

— Атож, знаю. Лицар без страху й догани. Сильний, мужній, великий і добрий. Кохання з першого погляду, як я розумію. При наварському дворі є такий милий звичай — закохуватися враз і нестямно. І ненадовго.

— Ні, Сандро, це серйозно. Даруй мені, але…

— Облиш, Жоано! Свої вибачення можеш залишити при собі. — Він відкинувся на спинку стільця й істерично розсміявся. — Рано чи пізно це мало статися, і я був готовий до цього. Ми, люди, в істоті своїй хтиві створіння, нас повсякчас долають ниці пристрасті, і одного разу пізнавши плотської втіхи, ми вже не можемо без неї жити.

Жоана почервоніла від сорому та обурення й ніяково опустила очі. Останнім часом її брат зробився ще брутальнішим і цинічнішим, ніж був раніше.

— То ти знаєш, хто він? — по хвилинній мовчанці запитала вона.

— Господи! Певна річ, знаю.

— І… І що ти про нього думаєш?

— Ха! Що я можу думати про варвара й голодранця? Лише те, що він варвар і голодранець.

— Цього я й боялася, — гірко зітхнула Жоана.

— Ану стривай! — Александр посунувся вперед і пильно поглянув їй в очі. — Невже він так стратився розуму після свого падіння, що хоче просити твоєї руки?

Жоана мовчки кивнула.

— Он воно що! — протягло вимовив ґраф. — Зрозуміло.

Обличчя його спохмурніло, лоб та щоки вкрилися густим мереживом зморшок. Якийсь час обоє мовчали. Жоана кусала нижню губу і благально дивилася на брата, який напружено про щось розмірковував. Нарешті він запитав:

— Ти вже зверталася з цього приводу до дядька?

— Ні, Сандро, він нічого не знає. Ще ніхто нічого не знає. Я вирішила передусім порадитися з тобою.

— Он як! А чому не з Марґаритою?

— Я… Боюся, вона не схвалить мій вибір.