— Га? — здивувалася пані принцеса. — З чого ти взяв, що вона так вважає?

— А з якого тоді побиту вона призначила мене лісником? — питанням на питання відповів Ґотьє. — Мене ж бо спершу до в’язниці запроторили. — Він гірко зітхнув. — Виявляється, всі лиходії несповна розуму.

Марґарита осміхнулася і прошептала Тибальдові латиною:

— Це була не в’язниця, а притулок для божевільних.

— Ну-ну! — криво посміхаючись, промовив ґраф. — Здорово він тебе боїться! Аж тремтить від страху.

— А може, принцеса просто пожаліла тебе? — звернулася до Ґотьє Марґарита. — Тому й звільнила з ув’язнення.

Але той був непохитний.

— Ні, пані. Її високість знала, що це була воля Божа, і не я вистрілив — вистрілив сам Господь моєю рукою.

— З мого арбалета, — додав Тибальд.

— Справді так, — підтвердив Ґотьє.

— Та ну! — вражено вигукнула Марґарита. — Це ти дав йому зброю, Тибальде?

Поки вони йшли до будинку, Тибальд стисло розповів їй, як завдяки своєму падінню на полюванні він урятував Ґотьє від розбійників.

— Отакої! — задумливо промовила Марґарита. — Як незбагненно переплітаються долі людські.

— На все воля Провидіння Господнього, — повчально мовив Ґотьє з виглядом людини, посвяченої в найглибші таємниці світобудови.

— У тебе вже хтось гостює? — запитала Марґарита, помітивши в стайні коней.

Лісник занепокоївся.

— Ну… Загалом так, пані. Один пан з дружиною. Вони скупалися в струмку, повечеряли і нещодавно пішли спати. До відома вашої світлості, на другому поверсі є кілька панських спалень, і якщо ви з монсеньйором ґрафом захочете відпочити…

— Дякую, шановний Ґотьє, так ми і зробимо. І повечеряємо також. Сподіваюся, в тебе знайдеться, що попоїсти?

— О так, пані. Звичайно, знайдеться. Навіть двійко пляшок доброго вина ще…

— Стривай-но! — урвала його Марґарита. — Але коней тут цілий табун. Звідки ж узялася решта?