— Я?! З чого ти взяла?

— А з того, що якби ти був так шалено закоханий у мене, як стверджуєш, і якби хотів мене так пристрасно й несамовито, як хочеш це показати, то напевно не звернув би ніякої уваги на мій тон. Одна лише моя пропозиція покохатися пролунала б для тебе райською музикою, ти мусив би танцювати на радощах і…

— І цілувати землю під твоїми ногами, — саркастично додав Тибальд.

— Атож. І не лише землю під моїми ногами, а й мої ноги. І взагалі, всю мене.

— Яка ж ти безсоромна! — захоплено вигукнув він, схопив її в обійми і став укривати її лице жагучими поцілунками.

Але Марґарита рвучко відсторонилася від нього.

— Стривай. До нас, здається, йдуть.

І справді — поки вони сперечалися, з будинку вийшов лісник, з яким ми вже мали нагоду познайомитися, і заквапився назустріч своїм новим гостям.

— Не називай мене Марґаритою, — попередила вона Тибальда. — Для цієї людини я хто завгодно, тільки не принцеса Наварська.

— З якого дива? Це ж твій слуга.

— Він мене ще жодного разу не бачив, але напевно боїться, як геєни вогненної.

— Чому?

— Розумієш, він трохи не при своєму розумі…

— Божевільний лісник? Цього ще бракувало!

— Та не бійся. Кажуть, він добродушний хлопак. Має лише одну нав’язливу ідею… Цить! Про це мовчок!

Тим часом лісник надійшов до них і шанобливо вклонився. Аж раптом його очі округлилися від подиву.

— Ваша світлосте! — вигукнув він. — Пане ґрафе!

Тибальд був здивований не менше за нього.

— Овва! Та це ж слуга мого покійного батька!

— Він самий, монсеньйоре, — ще раз уклонився лісник. — Ґотьє мене звати. Ваша світлість ще порятували мене від розбійників, коли я йшов виконувати волю Господню… Ох, даруйте, панове! — заметушився він. — Прошу, проходьте до моєї господи. Зараз я подбаю про ваших коней, нагодую їх вівсом, напою зимною водою з колодязя…