— То ти знаєш цього чоловіка? — спантеличено запитала Марґарита.

— Знаю, — відповів Тибальд. — Ми зустрілися з ним за досить цікавих обставин. — Він повернувся до Ґотьє: — А ти як опинився в цих краях?

— Господь привів, Господь привів… Який же я радий бачити вашу світлість, як приємно поговорити рідною мовою! А пані, певно, дружина вашої світлості?

Тибальд не знав, що й сказати.

— Так, дружина, хто ж іще, — замість нього відповіла Марґарита. — То ти кажеш, що Господь привів тебе до цих країв?

— Так, ваша світлосте, авжеж він. Господь Всевишній.

— І це Всевишній призначив тебе лісником? — поцікавилася Марґарита.

— О, пані, не насміхайтеся! — серйозно промовив Ґотьє. — Лісником мене призначила пані Наварська, але з благословення Господнього.

Принцеса пирхнула. А Тибальд спитав:

— То ти вже виконав волю Божу?

— Так, монсеньйоре, виконав. Усе, що велів мені Господь, я зробив.

— Хвилечку! — озвалася Марґарита. — Щось таке я пригадую. Це не ти, часом, пустив стрілу у вікно королівського кабінету?

— Так, пані, я.

Тибальд здивовано втупився в Ґотьє.

— Це був ти?!!

Лісник мовчки кивнув.

— Але навіщо?

— Так велів мені Господь, монсеньйоре.

— Ти впевнений?

— Аякже! Я почув Його наказ. Така була воля Божа. І пані принцеса вважає так само.