— Ну, нарешті! І кому належить пальма першості?

— Ґрафові. Але Марґарита в боргу не лишилася. Учора вона заманила до свого ліжка Симона.

— Твого зятя? Але ж він, перепрошую, дурненький.

— Вірніше сказати, інфантильний, — уточнив Ґастон. — Він ще дитина, причому дитина дуже мила. Мабуть, Марґарита оцінила це.

Після недовгих роздумів Гелена згідно кивнула:

— Таки твоя правда. Здебільшого Марґариту приваблюють або недосвідчені молодики, на зразок того ж Симона де Біґора чи мого бідолашного брата, або затяті розпусники, як от ґраф Тибальд чи кузен Красунчик… Інша річ, я, — додала вона, і д’Альбре миттю відчув у її голосі кокетливі нотки. — От мені більше до вподоби зрілі чоловіки. Скажімо, такі, як ти.

Ґастон осміхнувся:

— І скількох же зрілих чоловіків ти знала?

— Поки жодного. Але невдовзі збираюся надолужити прогаяне. І почати думаю з тебе.

— Он як! — трохи збентежено промовив він, заскочений зненацька цією пропозицією. — Ти…

— Так, — відповіла Гелена, очі її млосно заблищали. — Так! Я сама набиваюся.

— Отакої! За ці півтора місяця ти, виявляється, дуже змінилася. Раніше вдавала з себе таку цнотливу, таку доброчесну, таку неприступну, лише зрідка дозволяла мені поцілувати тебе в губи, та й то з чистісіньких пустощів. А тепер от навпростець запрошуєш мене в своє ліжко. З чого б така раптова зміна?

Гелена зітхнула:

— Бо таке життя, Ґастоне. Це життя мене змінило, проти моєї волі змінило. Я завжди любила Рікарда, любила значно сильніше, ніж годиться сестрі любити брата. Скільки себе пам’ятаю, я шкодувала, що він мій рідний брат… Та ось Рікард помер. Я гірко оплакувала його, я виплакала по ньому всі сльози, що в мене були… — Тут вона схлипнула, ладна, всупереч своїм же словам, знову розридатися.

— Заспокойся, Гелено, — лагідно сказав Ґастон. — Не думай про минуле. Що було, того не повернеш.

Зо хвилю вона сумно дивилася на нього, потім відвела погляд і продовжила:

— Після смерті брата я стала батьковою спадкоємицею. Втративши людину, яку любила, я здобула незалежність, якої прагнула. Я отримала право розпоряджатися собою, як мені заманеться. Я не дурепа і не ханжа; незайманість ніколи не була для мене якоюсь самодостатньою цінністю. Але я порядна дівчина, і до пори до часу я дотримувалася всіх загальноприйнятих правил пристойності, знаючи, як ставляться до незаміжніх дівчат, що тягаються чоловіками. Навіть якщо вони знатного походження, їх все одно називають шльондрами!… Думаєш, мені це легко давалося — бути святенницею при Марґаритинім дворі? Аж ніяк! Проте я стримувала себе — поки це було необхідно. Тепер у цьому немає потреби, бо завдяки Рікардовій смерті… Бачить Бог, як би я хотіла, щоб не було цього „завдяки“!… Але ти правду кажеш: минулого не повернеш. Що було, те спливло, і тепер я належу до того привілейованого кола жінок, що й Бланка, Марґарита та Жоана. Як і вони, я незалежна. Як і вони, я вже недосяжна для пліткарів, вірніше, всілякі плітки означатимуть для мене не більше, ніж комарині укуси, — почухається трохи й мине. Тепер мені начхати на думку вищого світу, бо я, як майбутня ґрафиня Іверо, — не дружина якогось ґрафа, а сама по собі ґрафиня, — я і є той самий вищий світ найвищої проби. Тепер інші мені не указ, і всі, хто б то не був, будуть змушені приймати мене такою, яка я є, а не такою, якою б вони хотіли мене бачити… Ось вона, справжня причина зміни в мені. Можливо, я цинічна, але я не лицемірка. Раніше я прикидалася й лицемірила з необхідності, мені ніколи не було до душі моє власне лицемірство, і нарешті я позбулася необхідності постійно прикидатися й корчити з себе святенницю. З моїх плечей ніби гора звалилася — і це єдине, що хоч трохи утішає мене на думку про смерть Рікарда… Тому я кажу тобі прямо: будь моїм коханцем, — її обличчя розплилося в солодкій знемозі, — моїм коханим… Для мене не має значення, що ти одружений… тепер вже не має. Ти подобаєшся мені, і квит… Ну! — Заплющивши очі, вона простягла до нього руки.