Після місячного наступу було відвойовано Карельський перешийок, розбито вщент 5 ворожих дивізій, захоплено багато полонених і цінної техніки. Далі операції на перешийку перейшли в затяжну позиційну війну, яка припинилася аж три роки по тому.
Коли військо вийшло на державний кордон, я подякував йому в наказі, водночас зазначивши, що попереду нові зусилля й ще не час міняти гвинтівку на плуг. Таке нагадування було доречним, щоб розвіяти поширене уявлення, начебто війна вже майже скінчилася.
У той час як бої на перешийку були саме в розпалі, я одержав листа від генерал-фельдмаршала Кайтеля, начальника верховного командування німецьких збройних сил. Він пропонував, щоб фінляндська армія наступала на Ленінград з півночі одночасно з наступом німців з півдня і щоб наступ на сході від Ладозького озера сягав по той бік річки Свір, аби досягти контакту з німцями на тихвінському напрямі. У цьому зверненні було також передбачено залишити якусь потужну маневрову частину для забезпечення здобутих районів на південному сході від Ладоги.
Коли до Ставки на моє прохання прибув президент республіки, я ознайомив його з пропозицією військового керівництва Німеччини й повторив: я обійняв пост верховного головнокомандувача саме з умовою, що наступу на Ленінград не буде. А ще зазначив, що, на мій погляд, перехід Свірі навряд чи відповідає інтересам країни.
Президент Рюті підтримав мою позицію, і 28 серпня я надіслав генерал-фельдмаршалу Кайтелю відмову. Відповіддю стосовно сягання кампанії за Свір німці вдовольнилися, зате вперто не відступалися від пропозиції, щоб ми взяли участь у наступальній операції проти Ленінграда. Не маючи змоги залишити Ставку, щоб подати це питання на розгляд президентові, я мусив знову попросити його приїхати до мене. Підсумком обговорення знову став лист з негативною відповіддю, датований 31 серпня.
Ще того самого дня армійські корпуси на перешийку дістали наказ не переходити оборонної межі росіян, розташованої одразу за колишнім державним кордоном на південному боці. Те, що кінцевим об’єктом нашого наступу було визначено не сам кордон, пояснювалося ось чим: для оборони ліпше надавалася коротша межа, ніж та, яка пролягала би по звивистому державному кордону.
Утім цим питання про наступ на Ленінград не було знято з порядку денного. Кілька днів по тому, 4 вересня, до Ставки прибула найближча людина генерал-фельдмаршала Кайтеля у верховному командуванні — генерал піхоти Йодль. Йому доручили переконати мене в тому, що Фінляндія конче має взяти участь у цій операції. Я твердо тримався своєї думки, і Йодль, якому, очевидно, дали суворі вказівки, врешті випалив: «Але зробіть же бодай