Як було зазначено вище, наприкінці серпня — на початку вересня я відхилив прохання німців про те, щоб фінське військо перейшло Свір, аби на віддалі 125 кілометрів на тихвінському напрямі досягти контакту з німцями, які наступали з півдня. Місто Тихвін розташовувалося на залізниці Вологда–Ленінград, і якщо її перетяти, можна було позбавити російські сили на півдні від Ладозького озера останньої залізничної комунікації із центральними частинами СССР. Тепер ця пропозиція надійшла ще раз, але знову я відповів відмовою. А ось ситуація з варіантом, який стосувався 163-ї німецької піхотної дивізії, була інакшою. Цю дивізію надали Карельській армії, щоб поставити її на краю правого флангу, звідки вона могла зробити стрибок у невідомість.
На півночі німці теж мали свої побажання. 22 вересня мене відвідали командувач Лапландської армії генерал-полковник фон Фалькенгорст і командувач тамтешніх німецьких військово-повітряних сил генерал-полковник Штумпф. То мав бути візит увічливості, яким він і став, але поза тим вони порушили питання про бажаність надати німецькому командувачеві ще більшу кількість фінського війська. Гості наголошували на тому, що німці не можуть упоратися з відповідальними завданнями без допомоги фінських сил, звиклих до умов місцевості. Жодних сподівань такого ґатунку я, звичайно, не міг їм дати.
Кілька днів по тому я мав честь прийняти в Ставці гостя, чиє зацікавлення нашою армією дуже мене втішило. То був шведський спадкоємний принц Ґустав Адольф, герцог Вестерботтенський, який у супроводі кількох офіцерів прибув до Міккелі, щоб звідти з власної волі вирушити до Східної Карелії.
Принц Ґустав Адольф був військовиком, дуже зацікавленим цим ремеслом, і щиросердою людиною, трагічна смерть якої в авіакатастрофі 1947 року викликала глибокий смуток серед численних друзів у Фінляндії. Його супровідники утворювали дослідницьку комісію, яка збирала відомості про умови, які більше відповідали шведським, ніж континентальні. Шведських офіцерів поділили на групи і надали змогу спостерігати за операціями зблизька. Сам принц вирушив до Петрозаводська через кілька днів після здобуття міста, а звідти на північ до Кондопоги, де став свідком переправляння через пониззя річки Суни. У лісах сновигало повно росіян, часто траплялися обстріли самотніх людей і транспорту чи напади на них, а тому така експедиція не була цілком безпечною.
Стосунки з Англією впродовж літа поступово гіршали. У ноті від 22 вересня, переданій через норвезьке посольство в Гельсінкі, британський уряд заявив про готовість поновити дружні стосунки за умови, що Фінляндія припинить бойові дії й відведе військо за кордон 1939 року. Якщо ми й далі наступатимемо на російській території, британський уряд вважатиме, що мусить сприймати Фінляндію як неприхованого ворога не лише впродовж війни, а й під час укладання миру. Про цю ноту стокгольмська газета «Даґенс нюгетер» висловилася 8 жовтня 1941 року так: