Не можна було зупинятися — вона це відчувала, осягала всією шкірою, розуміла на рівні глибинного, нелюдського інстинкту. Простувати далі, іти, все одно куди, байдуже, чи поволі, чи трохи швидше, як вийде — але йти. Навколо вирувало, дзижчало на межі ультразвуку занадто швидке місто, сповнене прискорених людей і вже цілком незбагненно-стрімких машин; та годі, хіба для мене таке вперше, я завжди жила сповільнено, завжди відставала від життя, а різниця у темпі не має такого вже вирішального значення.

Над проспектом блимав світлофор, немов новорічна ялинкова гірлянда: червоний-жовтий-зелений-червоний, без щонайменшої паузи — але через дорогу слід було перейти, і Віра ступила на широку білу смуту, переривчасту на бруківці, і пішла, і навколо завищали на різні голоси автомобільні сигнали та водії; нічого, переживете, трапляється, всі старі жінки не квапляться, переходячи дорогу. Вона дивилася лише вниз, на білі смуги зебри, та все одно мало не перечепилася об несподіваний бордюр.

Не зупинятися. Нехай навіть цей рух не мав сенсу — лише в ньому було життя, її власне, відокремлене від того фарсу, в який була втягнена мимоволі і де ризикувала залишитися назавжди. Ні, нічого цього не було. Ніколи він не мав до мене стосунку, Сергій Володимирович Полтороцький, актор і депутат, публічна особа, мешканець газетних шпальт, що їх безкоштовно роздають на розі. Пустопорожній цинік, чиї незмінні байки я брала за одкровення. Ні, я з ним нічого не мала. Його не було взагалі, нема і не буде — в жодному з часів, що існують. «Ідучи — іди». Яка несамовита, оголена вульгарність… Не було!!!

У мене власне життя і власний час. Нехай сповільнений, нехай він ледве волочиться, який є. Все одно я вже якось його використаю — сама. Мій час не має причин стояти на місці, а я і так ніколи не була щасливою…

Його великі руки, його примружені очі, його усмішка. Вірусику… Лежати поруч із ним, притулившись, зліпившись в одне: спільна лінія стегон, сплетені пальці, голова і шия у спеціальній, фантастичній западинці біля його плеча… Не було.

Тому що якби правда, якби справдешнє, якби щастя — воно не закінчилось би, не вирвалось за межі нашого зупиненого часу, я мала відразу здогадатися і зрозуміти. А коли так — то й нема за чим шкодувати. І поступово забудеться, і минеться.

А місто жило на власній швидкості, але, дивуючись, усе-таки давало їй дорогу — старій жінці, неспроможній рухатися швидше, старість слід поважати, це місто так демонстративно пишалося своєю культурністю, пронесеною крізь віки, що ніяк не могло оминути нагоди брязнути цією бутафорською зброєю. Біля Віри пригальмовували машини і трамваї, її об’їжджали велосипедисти і обходили пішоходи, на неї задивлялися діти — і вона часом теж їх бачила, як вони спинялися посеред вулиці, здивовані, але враз стиралися, зникали за руку з батьками. Кілька разів до неї підбігали собаки, обнюхували вологими носами, а один кудлатий дворняга, схоже, вирішив помітити як свою власність, придорожній стовп — і Віра, стрепенувшись, спробувала пришвидшити крок, і песик зник, розчинився у швидкісному навколишньому світі.