Мобільник вимикається, і я залишаюся під дверима, що й далі зачиняються, та ніяк не можуть стулитися остаточно.

Я ні біса не розумію.

Це мій віп, я відповідаю за його безпеку. І я знаю, що таке дім-базар, — а він, швидше за все, не знає, гість на ймення Іґар Сун, і, судячи з самовдоволеної тупуватої фізіономії, досить його раз шпигнути — і він попре на конфлікт, але ж у пику вчасно не зацідить. Якщо поруч буду я, з ним нічого не станеться, і з його дівкою теж… але мене поруч не буде. Це наказ. Якого чорта?..

Обговорювати накази не можна. Але ніхто не казав, що їх не можна обмірковувати, надто якщо маєш на це час. Бісовий огром часу.

Двері нарешті зачинилися, тепер я не зможу опинитися всередині, не зіжмакавши цих дверей, а заодно, якщо комусь не поталанить, кількоро комунальних баняків. Розминаючи ноги, походжаю туди-сюди: безсенсовна руханина. Ні, не можу второпати. Якого — я мушу чекати під дверима?!..

Бозна-скільки.

Час, дорогоцінний час, який не заповнити нічим, окрім дурнуватих думок. Перша: здриснути кудись, пожерти, шпокнути шпитальну дівку, ти встигнеш, Блискавко, тут уже однак не буде швидко. І друга: не смій, ти вже заледве був не спалився, не спустив усе до бісової матері. Ні, ризикувати не варто, можна лише стирчати тут і чекати, чекати, чекати…

У повітрі висить, чорти її батька знають, звідки вона взялася — з карниза? — одна-єдина крапля, я хапаю її в жменю, недостиснувши пальців, потім розтискаю руку, а крапля так і висить, повільно, дуже повільно падаючи вниз. Підставляю долоню і прибираю останньої миті: бавлюся, мов дім-садківський хлопчисько. Чекаю.

Пригадую нашу Базу. Як нас там школили, не даючи ані секунди вільного часу: скелелазіння і кроси, єдиноборства і стрільба, і коротка перерва, щоб пожерти, і знову біг по перетятій місцевості у повному спорядженні… Пригадую Грома.

Як ми стояли тоді з ним у дім-садку під дощем, перший мій раз у спецохоронному часі. Яке це було дике, ні з чим не порівнюване щастя. І я думав, що так тепер буде завжди. А потім — адже він зрадив мене, мій учитель Грім, відвернувся, забув. А я так чекав, розпливаючись шмарклею в комунальному часі, що саме він прийде по мене, витягне, як тоді зі стіни, порятує. Але прийшли інші і зажадали від мене такого, чого я досі й уявити собі не міг.

Мені здавалося, що найстрашніше — гнити з комуналами в їхньому часі. Та з’ясувалося, перебувати в спецохоронному, озброївшись своєю неперевершеною блискавичністю, і не мати змоги бодай рушити з місця — значно страшніше. Мабуть, слід було погодитися, коли вони запропонували мене сповільнити; ця думка найбільш ідіотська і моторошна з усіх, що в мене виникали. Від самого лише факту — я, Блискавка, міг таке подумати?! — мене починає тіпати.