Заходжу.

Залишаюся в передпокої і, розпластавшись по стіні, зазираю досередини.

Дике видовище. Серед сповільненого комунального натовпу, зануреного в безкінечну лайку і безглузду чубанину, в нормальному темпі рухаються троє людей. Двоє — фахово прочісують приміщення, не перестаючи контролювати і захищати свого підопічного. А третій, стариганисько, безладно шарпається, зазираю в усі закапелки та комунальні пики, весь час натикається на когось і волає надламаним голосом:

— Іґаре! Іґаре!!!

Я так і знав.

Він уже кілька разів пробіг повз того, іншого Суна, який простерся на підлозі. Навіть звідси, звіддалік, можу визначити стовідсотково точно: труп. Такий навіть не потрібно перевіряти на реакції, переш ніж накрити радіусом ліквіда.

Його знаходить спецохоронець. Гукає старого, вочевидь, щоб розпізнати. Той нахиляється, дивиться. Стає навколішки. Відводить дірявий комір колишньої футболки… Завмирає, зігнувшись майже навпіл. Плечі старого здригаються, це було би всцикотно, якби бодай трішечки сповільнити. Але він у спецохоронному часі, і мені зовсім не смішно.

Він швидко себе опановує, стариган із задвірків, якого я наперед зневажав і тому всю дорогу недооцінював, а даремно. Щось наказує спецохоронцям, так начебто командував ними все життя: здається, так, точно, наказує їм забрати труп. Це добре. Труп зв’яже їхні руки, уповільнить реакцію, дасть мені виграти час. Коли вони виходитимуть звідси — повз мене — я виконаю наказ. Вони не встигнуть. Мене звати Блискавка.

Аж ось я бачу її.

Вона ще жива — хтозна, чи тому що я тоді втрутився, чи просто тому, що гарна дівка, вродливиці, та й дівки загалом завжди живуть трохи довше з цілком очевидних причин. Вона валяється на спині, гола нижче пояса, стискаючи подерті коліна, і навіщось затуляє подряпаними передпліччями лице — лише пасма рудого волосся навсібіч і скрекіт, що насправді є криком. І волохатий комунальний зад повільно валиться згори, і мене таки розбирає регіт, бо немає нічого смішнішого за… Ненавиджу!!!

Нічого особистого. Я, Блискавка, ліквідатор, спецохоронець, людина робочого часу! — завжди ненавидів, коли все скидають на одну купу. Скажімо, дім-базар і дім-трах.

Я в сірому: навіть побачивши мене, вони не здогадаються, не зрозуміють, не встигнуть, цих двоє тупих спецохоронців із крамерівського підрозділу, які взяли за голову і за ноги гостьовий труп. Я ні на мить не спускаю їх з ока, бачу їхній подив: ліквідатор у дім-базарі? — це мені лише на руку, ще один шанс виграти час… і скинути з неї геть ошелешеного комунала, і пожбурити, і розмазати об стінку — це я роблю самою лівою, на автоматі, не відволікаючись і не докладаючи зусиль.