Якби він бодай поговорив зі мною зараз, Грім. Але він, звісно ж, геть забув про моє існування.

Спливає час, і комунальний, і спецохоронний теж, і хочеться жерти, і не лише; щоб випорожнитися, відступаю до стіни, і струмінь пробиває в ній лунку, немов у снігу чи в піску, пусте, ліквідатори приберуть за мною, — та гайнути у дім-стіл усе-таки не наважуюсь, а жерти хочеться дедалі дужче, вже геть нестерпно. Минають, здається, години, а може, і дні, я нічого вже не знаю, так швидко і порожньо блимає мій час… спливає життя.

Аж раптом мене пронизує здогад.

Вони й не чекають, що він вийде звідти, мій віп. Не такі вони телепні, ті, що віддають накази, аби покинути без охорони гостя у дім-базарі й чекати, що він упорається самостійно. Це однаково що тобі наказали ліквідувати його, Блискавко, міг би й раніше второпати.

Чорт, ніколи досі не ліквідовував живих людей.

А його дівка? Руде дівчисько з переляканими очиськами? — стосовно неї я не отримував ніяких наказів, жодних інструкцій… і не допер вчасно запитати, чи моє це діло.

Мобільник мовчить, отже, так і треба. Я мушу діяти і вирішувати самостійно.

І я вирішую. Якщо він ніколи — а швидше за все таки ніколи, цей шмаркач не має жоднісінького шансу — не вийде звідти, то який сенс чекати? Гибіти дурно, гайнуючи свій робочий час?

Логічно буде ввійти і перевірити.

Хочеться відчинити їх копняком, жалюгідні двері дім-базару, зім’явши під три чорти і розтрощивши на друзки, та я жду, поки хто-небудь їх відчинить, чекаю цілу вічність і таки дочікуюся. Пропускаю компанію комуналів, аж поки не зникає складка на останній товстій потилиці, і прослизаю досередини.

Я ніколи тут досі не був — у робочому часі, ліквідаторові тут нема чого робити, я вже казав. І від того, що я бачу, нападає дикий регіт; попри моторошні порожні години на чатах, попри все. Ніколи, за все моє життя, я не бачиш нічого всцикотнішого за комуналів у дім-базарі.

Як вони лементують, перекошуючи від краю до краю фізіономії і повільно роззявляючи пельки, як між зубами висолоплюються язики і зависає фонтанчиками слина. Як поступово стискаються їхні пальці — спершу на гачки, потім на кілечко і, нарешті, в п’ястук. Як, надумавши підвестися, вони довго розгойдуються на півзігнутих. Як смішно здіймаються в повітря на одній нозі, приміряючись зацідити підбором у чиюсь задерту пику на підлозі…

Сказитися зо сміху. Та я не бачу його, мого віпа. І її теж.

Обнишпорити дім-базар ще раз — усі його суміжні кімнати, всі закутки. Я роблю це швидше, ніж вони переходять від одного матюка до іншого, швидше, ніж вони розтуляють роти.