Хіба мало їх у цім місті,

Бродячих камінних левів…

Вона ледь стишила ходу, безгучно перебираючи вустами слова, що випадково потрапили в ритм, недосконалі, гойдливі, оглушені придихом закінчень; але ще трохи — і вірші, вони завжди виходять отак, спонтанно, з нічого, і тягнуть за собою нитку, і самі сплітаються у візерунок, а потім підхоплюєш, пробуєш на смак і на слух, підбираєш точне звучання, доскладуєш і шліфуєш, болісно намагаючись не загубити за давно відточеною технікою первинний імпульс, живе, що виникло саме собою, щось більше, ніж набір тих чи тих ритмічних слів…

Хіба мало їх у цім місті…

Що відбувається з часом, коли народжуються вірші? Я ніколи не намагалася з’ясувати, не помічала, не відстежувала; але безперечно, що час не залишається таким, як завжди, виходить зі звичного свого річища, з ним може статися будь-що, бо народження віршів накидає реальності власні закони.

Виміряти, дослідити, порахувати — отже, втратити найголовніше, те, без чого ніяк… Я і не буду. Обережно-обережно — не упустити, не відпустити, але й не здушити, не прим’яти, мов крильця метелика чи пагінець першоцвіту, — намагатимусь приручити, виростити, а поки не вийде записати, вивчити напам’ять.

Вона рушила далі, стиха шепочучи, промовляючи подумки народжувані рядки, і час уже не мав значення, відповз, присоромлений, знівельований, кудись убік; не заважай, не бери на себе забагато, врешті-решт ти всього лише час, і не більше. Хіба мало їх у цім місті… хіба мало у цьому місті… хіба мало вас… ні, все-таки їх…

— Чи не скажете, котра година?

Віра здригнулася.

Сталося найстрашніше; те, що відбувалося з нею часто, але менш страшним від цього не ставало. Згодом, коли вірш уже стане живий — нехай лише одна строфа, нехай далеко не всі рими ще дібрано, а рядки підхоплено, далеко не всі алітерації на своїх місцях, тонка тканина ще податлива та гнучка, більшу частину слів буде змінено і дібрано точніші, але життя встигло зародитися і трошечки зміцніти — потім можна. Але вдертися ззовні зараз, у мить народження, таку ще ніжну й непевну, — означало вбити, мимохідь розчавити метелика, наступити підбором на пагінець.

Усе вирішується в найкоротшу мить. Час.

— Чи не скажете ви, котра година?! — повторила вона вимогливіше — опецькувате руде дівчисько, веснянкувате, Віру завжди по-дитячому зворушували такі ось руді, сонячні люди. Побачила себе її очима — божевільну бабегу, яка щось бубніла собі під ніс, самотню, на вершечку пагорба…

Аж раптом, точнісінько як тоді — «красиво?» — розкрився перед очима несамовито широкий обрій, і місто внизу, і клаптикова мозаїка дахів, і башточки, і куполи, і грандіозна висотка готелю; і запаморочилася голова, і виникла запізніла думка, що ось же, я чую слова цієї дівчинки, її хрипкувато-дзвінкий голосок, я бачу її всю цілком чітко, з цими веснянками, з кучериками над вухами, з біло-зеленою стрічечкою, засиленою в петельку на комірі… вийшло?! Я сама не помітила як — але все-таки прискорилася, розігналася, зуміла наздогнати загальний час?..