Тим часом її руки вже непомітно, наче хмари у штиль, з’їхали трохи нижче, відкриваючи півобличчя.

Вона дуже-дуже повільно розплющує очі.

Дивиться безпорадно і нерухомо. Вона, звісно, не бачить мене, вона нічого не розуміє. І її не можна покинути отак, саму в комунальному часі, серед тупих мармиз дім-базару. Вона тут не виживе, я знаю.

Якби не моє завдання, ось би що я зробив. Я розсунув би межі свого спецохоронного часу! — і впустив би її досередини. І вона б ожила в моїх руках: здригнулась би, стрепенулася, почала б, мабуть, пручатися, перетворюючись на звичайнісіньку руду дівку…

Повільно-повільно опускаються її вії.

Спецохоронці виносять труп. Стариган дріботить за ними, і ніхто не прикриває його спини.

Дивлюся востаннє — на дівчину з іншого часу і простору, гостю, чужу, нетутешню. У неї на грудях досі метеляється бейджик, але я зараз не маю часу читати її ім’я. Я мушу виконати наказ, а потім, згодом, можливо… я повернусь, я встигну, мене звати Блискавка.

Рух за спиною, швидкий, небезпечний; озираюся блискавично, встигаючи подумати: все-таки налажав, викликав до себе підозру, а найгірше — підпустив їх занадто близько. Та це не спецохоронець. Це він сам, віп-гість, стариган на ймення, яке я не забуду вже довіку, — Ебенізер Сун.

Він у радіусі ліквіда. Навіть ближче — на відстані простягнутої руки.

Мені вистачить одного, навіть не надто швидкого руху. Чому я не роблю його? — бо ніколи досі не ліквідовував живих людей?..

Ні. Тому що він дивиться — на неї.

— Та дівчинка, — бурмоче ледь чутно, собі під ніс.

І лише зараз помічає мене:

— Допоможіть. Треба забрати її звідси.

Це наказ. Я звик виконувати накази, і я схиляюся над нею, перш ніж встигаю подумати, хто він, власне, такий і звідки має право… байдуже. Він правду каже. Треба забрати її звідси, а все решта зачекає.

Її тоненька шия на моїй долоні. Волосся спадає вниз, воно, вочевидь, лоскотне і пухнасте на дотик — але вона не в моєму часі, поза моєю робочою оболонкою, і я не можу це відчути. Підхоплюю її іншою рукою під коліна і йду. Слідом за ним, людиною, яку мушу вбити.

Але він знає, куди іти.

Мобільник.

Кілька нескінченно довгих дзвінків — за цей час минаємо коридор і виходимо з дім-базару; лише тут я дозволяю собі зупинитися, перекинути знесилене дівоче тіло головою собі на плече, так, щоб могти підтримувати її однією рукою, і намацую мобільник, що аж розривається з гніву. Авжеж, це Грім. Він майже кричить:

— Що сталося, Блискавко?!