На думку спало, що непогано було б полежати, випростатися на нарах; Андрій поворухнувся і облишив цю думку. Не міняти пози, нічого не займати. Згадуй, думай.

А потім, секунди за дві перед тим, як мене брутально зірвали з землі, струсонули і повели, заламуючи за спину руки і матюкаючись відчайдушно, з підвиванням і вереском, я спробував зрозуміти, чи є він у мене — свій час.

Стоп.

Час. Адже він виник не в момент вибуху, а на мить раніше, коли дівчина-барбі поставила своє запитання. Інакше вона б мене не бачила, а я не почув би її, не зміг би — а я ж збирався відповісти? — з нею розмовляти. Навіщо їй потрібно було знати, котра година? Хто вона така? Як узагалі виникла в позачассі?

Тієї миті ми з нею перебували поруч, одне навпроти одного, між нами було не більше ніж півметра, я стояв обличчям до готелю, а вона, відповідно, спиною… Її мало би жбурнути вибуховою хвилею просто на мене і теж, ясна річ, оглушити, таку лялькову і тендітну… Чому ж тоді її також не заарештували? Тоді, недовгою дорогою до заґратованої машини, я був сам. Чи її забрали раніше, повели в іншому напрямку? Треба у них запитати… так, і нарватися знову на ритуальне «запитання тут ставимо ми».

А він мав чимало запитань. І насамперед вони стосувались часу: життєво важливим здавалося негайно довідатися, котра година, яке сьогодні число і якого місяця, який рік і день тижня? Авжеж, ні про що таке, що загрожувало діагнозом, він прямо не запитував, але певну інформацію встиг зчитати з перекидного календаря на столі, з кособоких закарлюк у шапці протоколу, з уривків розмов оспалих ментів один з одним: от же ж, зараза, понеділок, день важкий, ні фіга собі тиждень починається…

Понеділок, першого жовтня. Отже, я пробув у позачассі близько доби: дика, алогічна конструкція, було б набагато очікуваніше повернутися в той самий момент, з якого випав тоді… смішно, можна подумати, нібито час хоч трохи кориться нашій логіці. З точнісінько такою ж імовірністю мене могло викинути в будь-який з тих часів, що розсипалися віялом і мерехтіли переді мною там, у позачассі… чи ні? Я нічого не знаю про це, тож перебирати, мов кольорові скельця, численні варіанти, імітуючи тверезе міркування, просто немає сенсу.

Непокоїло інше. Не вкладалося в систему, хоч і належало до тієї царини, де вона, система, існувала, де апріорі діяла нехай злочинна, та все ж людська логіка.

Понеділок.

Семеро дітей, сорок вісім дорослих… жертв могло бути і набагато більше. Якби — і це дуже просто, воно лежить на поверхні, плаває, пританцьовуючи, немов поплавець, — якби не понеділок, а неділя. У неділю готель був ущерть переповнений учасниками та гостями фестивалю, апогею культурного, та й узагалі всього життя цього міста, літературноцентричного донезмоги, до божевілля. Спробуй мислити як терорист, відкинувши особисті рефлексії, звичайну людську мораль, тобі це вдавалося дуже й дуже непогано, отже: якби вибух стався в неділю, він прогримів би на порядок потужніше і гучніше в усіх сенсах. У неділю, в цей же час, поки вони ще не роз’їхалися по своїх містах і країнах… резонанс міг бути і міжнародний. Чому ж?..