— Розкажи комусь іншому! — відповів солдат.

— Я король, — продовжував я. — А це мій вірний слуга Петсі. Ми об’їздили країну вздовж і впоперек у пошуках лицарів, які приєднаються до мого двору в Камелоті. Я повинен поговорити з вашим хазяїном і повелителем!

Ще 500 очок. У вусі я чув хихикання і аплодисменти друзів.

— Що? — відповів інший солдат. — Об’їздили на коні?

— Так! — сказав я. 100 очок.

— Ви використовуєте кокоси!

— Що? —100 очок.

— У вас дві половинки кокоса і ви стукаєте ними!

— Ну і що? Ми їздимо, відколи сніги зими покрили цю землю, через королівство Мерсії, через… — ще 500 очок.

— Де ви взяли кокоси?

І так тривало далі. Персонаж, за якого я грав, змінювався від однієї сцени до іншої, залежно від того, у кого було найбільше реплік. Неймовірно, але я запоров тільки шість чи сім реплік. Кожного разу, коли я не знав, що казати, я знизував плечима і простягав руки долонями вгору — мій сигнал про допомогу — і Ейч, Арт3міда та Шото радо підказували мені правильну репліку. Решту часу вони мовчали, за винятком випадкових хихикань або реготу. Найважче було не розсміятись самому, особливо коли Арт3міда ідеально декламувала всі слова Керол Клівленд у сцені в замку Антракс. Кілька разів я не втримався і у мене відняли бали. А так, то все йшло добре.

Відтворювати фільм було не просто легко, а взагалі не потребувало зусиль.

Приблизно на половині фільму, відразу після мого зіткнення з лицарями Ні, я відкрив на екрані текстове вікно і надрукував «статус шісток?».

— П’ятнадцять з них досі грають у «Tempest», — почув я відповідь Ейча. — Але троє з них побили рекорд Галлідея й тепер всередині симуляції «Грааля». — Коротка пауза. — А лідер — ми думаємо це Сорренто — всього на дев’ять хвилин позаду тебе.

— І не помилився ще в жодній репліці діалогу, — додав Шото.

Я мало не вилаявся вголос, але опанував себе і надрукував «лайно!»

— Точно, — сказала Арт3міда.

Я зробив глибокий вдих і зосередив увагу на наступній сцені («Повість сера Ланселота»). Ейч продовжував давати мені актуальну інформацію про «шісток» щоразу, коли я попросив.

Коли я досяг фінальної сцени (атаки на французький замок), я знову почав хвилюватись у передчутті того, що буде далі. Перші ворота вимагали зіграти фільм («Військові ігри»), а Другі ворота містили відеогру («Black Tiger»). Поки що Треті ворота містили і те, і інше. Я знав, що повинен бути третій етап, але поняття не мав, що б це могло бути.

Я отримав відповідь через кілька хвилин. Як тільки завершилась фінальна сцена «Святого Грааля», дисплей потемнів і декілька хвилин лунала дурна органна музика, якою закінчується фільм. Коли музика стихла, на дисплеї з’явилося наступне: