— Мені також так здається, — сказав я. — Усе вагаюся: йти до лікаря чи ні.

— У мене таке враження, що лікар тут не зарадить.

— Можливо. Але ж не годиться залишати її в такому вигляді.

Тримаючи виделку в руці, Крита трохи задумалася.

— Я замість вас ходитиму продукти купувати або в якихось справах. Можете сидіти дома, якщо вам незручно виходити в місто.

— Дякую, звичайно. Але ж у тебе є свої справи, а я не можу тут вічно сидіти.

Крита знову трохи подумала й сказала:

— У такому разі, можливо, Мальта знає, що з плямою робити.

— Ти не могла б їй подзвонити?

— Мальта сама телефонує, а дзвінків ні від кого не приймає, — сказала Крита, хрумаючи брокколі.

— Але ж ти можеш з нею зв’язатися?

— Звісно. Ми ж сестри.

— Отже, можеш спитати в неї про пляму? Або попросити, щоб вона мені подзвонила?

— Вибачте, але я цього не можу зробити. Не можу в неї просити про когось. У нас таке правило.

Намазуючи маслом тост, я зітхнув.

— Виходить, якщо в мене до Мальти якась справа, то я маю чекати, поки вона сама зателефонує?

— Саме так, — кивнула Крита. — А якщо ваша пляма не болить і не свербить, то краще на якийсь час забути про неї. От я на такі речі не звертаю уваги. Тому і вам раджу не звертати. З людьми іноді таке буває.

— Невже?

Якийсь час ми мовчки жували сніданок. Я вже давно не їв у компанії, тож усе було смачним. Я сказав про це Криті, і мені здалося, що їй було приємно це почути.

— Та все-таки що сталося з твоїм одягом?