Незалежно від того, що це було, я відчула біль — уперше після невдалої спроби накласти на себе руки. Відчула сама, а не хтось інший. Неймовірний біль — такий, ніби щось розривало мене зсередини надвоє. Але разом із страшним болем на мене наринула насолода. Насолода й біль злилися воєдино. Ви розумієте? Біль викликав насолоду, а насолода — біль. Ці два відчуття я сприймала як щось одне. Моє тіло, занурене в біль і насолоду, швидко розколювалося, але я вже не могла цього зупинити. А потім сталася дивна річ. Зсередини мого розірваного тіла, проштовхуючись, вирвалося щось, чого я раніше не бачила й не торкалася. Невідомо, велике чи мале, воно було мокре й слизьке, як щойно народжена дитина. Зовсім не уявляю собі, що це було. Воно здавна жило в мені, але я про нього не знала. І от цей чоловік витягнув його назовні[39].

Я хотіла дізнатися, що це таке. Дуже хотіла. Хотіла побачити власними очима. Адже це — частина мене самої! Я маю на це право! Однак нічого так і не побачила. Я потонула в бурхливому потоці болю й насолоди. Раз у раз скрикуючи, я несамовито рухала стегнами й, захлинаючись слиною, навіть не могла розплющити очей.

Нарешті я досягла вершини сексуального екстазу. Та ні, відчуття було інше — ніби мене скинули вниз з високої кручі. Я зойкнула, і все, що було в кімнаті зі скла, здавалось, ущент розбилося. І не тільки здалося, а насправді я помітила, як віконні шибки й склянки, розлетівшись на шматки, посипалися дощем на мене. Після того мені стало зле. Свідомість покидала мене, тіло похололо. Вам може видатися дивним таке порівняння, але я відчула себе каструлею з охололою кашею — клейким, липким місивом, що судомно здригається за кожним ударом мого серця. Я пригадала цю судому — на це пішло небагато часу. Цей тупий фатальний біль я відчувала перед тим, як учинити спробу самогубства. Біль, який, немов важелем, силоміць виламував кришку свідомості й всупереч моїй волі витягував з мене пам’ять, схожу на желе. Як це не дивно, я почувалася людиною, що стежить за розтином власного трупа. Ви розумієте, що значить бачити збоку власними очима, як розпанахують твоє тіло й поступово витягують нутрощі?

Я здригалася в конвульсіях, захлинаючись слиною. Навіть підмочилася. Знала, що треба стриматися, але не змогла. Усі гвинтики, що з’єднували моє тіло, розгойдались і повипадали. А в затьмареній свідомості настирливо звучало: яка я самотня, яка я слабка й безпорадна! Тіло швидко зменшувалося. Усе в ньому — що мало й не мало форми — перетворювалось у рідину й, крапля за краплею, випливало назовні, як слина або сеча. «Ні, так більше не можна, — думала я. — Інакше все з мене витече, і я перестану бути собою». Однак спинити таку течію я не спромоглася. Нічого іншого не залишалось, як безсило дивитися на неї. Як довго це тривало — не знаю. Здавалось, пам’ять і свідомість покинули мене. Усе, що було в мені, вийшло назовні. Потім наче опустилася важка завіса, і в одну мить мене огорнула пітьма.