А проте цей заголовок не виходив мені з голови. Пополудні я довго прибирав у шафі й на кухні, думав про інші речі, але перед моїми очима виразно спливало огидне ім’я з тижневика «НОБОРУ ВАТАЯ», розвішане у вагоні електрички. Воно скидалося на телефонний дзвінок, що проникає крізь стіну із сусіднього чужого помешкання. Цей дзвінок, залишаючись без відповіді, ніяк не переставав лунати. Я намагався переконати себе, що його немає. Спробував удавати, що не чую його. Та дарма. Врешті я змирився — пішов до найближчої цілодобової крамниці й купив цей тижневик.

Умостившись на стільці за кухонним столом і сьорбаючи чай з льодом, я взявся читати. Відомий вчений-економіст й оглядач, писав тижневик, серйозно розглядає питання про виставлення своєї кандидатури на наступних виборах у нижню палату парламенту по округу N в префектурі Нііґата. Тижневик наводив докладну біографію Нобору Ватая — відомості про освіту, друковані праці та багаторічну співпрацю із засобами масової інформації. Його дядько, Йосітака Ватая, депутат парламенту від того ж округу, заявив, що за станом здоров’я більше не братиме участі у виборах. Та оскільки інших впливових спадкоємців, що мали б шанси на успіх, немає, то вважається, що за сприятливих умов його округ перепаде небожеві депутата, Нобору Ватая. А якщо так, писав автор статті, то, враховуючи міцність позицій в окрузі нинішнього депутата пана Ватая, а також відомість і молодість Нобору Ватая, останньому практично забезпечено обрання до парламенту. «Імовірність того, що Нобору-сан висуне свою кандидатуру, становить, напевне, відсотків дев’яносто п’ять. Конкретні умови ще будуть предметом перемовин, та оскільки він сам запалився цією ідеєю, то вже, мабуть, не заспокоїться», — сказав один «місцевий авторитет».

Тижневик надрукував також досить довгу розмову з Нобору Ватая. «Офіційно я ще не вирішив, буду висуватися чи ні, — розповідав він. — Розмови про це справді ведуться, але я маю свої міркування з цього приводу. Адже йдеться не про таке питання, коли відразу погоджуєшся, коли тобі пропонують висунути твою кандидатуру. Можливо, між тим, що я шукаю у світі політики, і тим, що він від мене вимагатиме, є певна відмінність. А тому постійно триватимуть перемовини в пошуках компромісу. Однак коли обидві сторони дійдуть згоди і я справді піду на вибори, то збираюся будь-що перемогти. Якщо ж мене виберуть, то я не маю наміру відсиджуватись, як новачок на задній лавці. Мені всього-на-всього тридцять сім, і якщо я піду в політику, то попереду в мене ще багато часу. Маю чіткі плани й силу, щоб донести їх до людей. Збираюся діяти на основі далекоглядної перспективи й стратегії. Для досягнення мети я потребую п’ятнадцять років. Як політик готуюся посісти таке становище, з якого можна було б домогтися, щоб у XX столітті Японія утвердилася як держава. Це моє першочергове завдання. Хочу витягти Японію з її теперішнього становища — перебування на політичному узбіччі — й привести до єдиної політико-культурної моделі. Іншими словами, йдеться про те, щоб перебудувати державну систему. Покласти край лицемірству, утвердити логіку й мораль. Нам потрібні не розпливчасті слова, не беззмістовна риторика, а виразний образ, який можна показати й помацати руками. Настане час, і нам доведеться сприйняти такий образ, а від сучасних політиків вимагатимемо дотримуватися цієї народної, національної згоди. Наша теперішня безідейна політика перетворить нашу країну на велетенську медузу, що колишеться, пливучи за течією під час припливу. Мене не цікавлять ідеалістичні теорії та фантазії. Я просто кажу: „Це треба зробити“, — і це за всяку ціну буде зроблено. Для цього я маю конкретну політичну програму. Про неї поступово стане відомо відповідно до розвитку ситуації».