— Що-о?.. — запитав я. Мої губи ледве ворушились, і я не знаю, чи моя співрозмовниця щось почула. Може, подумала, що я стогну.

— Що зараз робите? — поцікавилася вона.

— Нічого, — відповів я. Після того відхилив убік слухавку й одкашлявся. — Нічого не роблю. Просто спав.

— Виходить, я вас розбудила?

— Атож, розбудила, але це не має значення. Сон післяобідній.

— Послухайте, Заводний Птаху! Ви не могли б зайти зараз до мене? — ніби на мить завагавшись, сказала вона.

Я заплющив очі. У пітьмі сплили світляні плями різного кольору та форми.

— Чого ж ні?

— Я приймаю в саду сонячні ванни, тож заходьте із задвір’я.

— Зрозуміло.

— Гніваєтесь на мене?

— Не знаю, — відповів я. — В усякому разі, прийду, тільки спочатку прийму душ й переодягнуся. Хочу з тобою поговорити.

Передусім я постояв під холодною водою, щоб прийти до тями, а потім під гарячою. Наприкінці облився знову холодною. Завдяки цьому зовсім пробудився, але обважнілості тіла все ще не позбувся. Іноді тремтіли ноги, й під душем довелося кілька разів хапатися за вішалку для рушника або присідати на край ванни. Видно, добряче втомився — набагато більше, ніж самому здавалося. Намилюючи шампунем голову, на якій ще залишилася ґуля, я думав про того парубка, що збив мене з ніг у Сіндзюку. Я ніяк не розумів, чому так сталося? Власне, що спонукало його на такий вчинок? Цей випадок стався тільки вчора, а видавалося, ніби відтоді минув тиждень-два.

Вийшовши з ванни й витершись рушником, я почистив зуби й поглянув на себе в дзеркало. На правій щоці — темно-синя пляма, нітрохи не темніша, не блідіша. На очному яблуці — тонка червона смужка, під очима — синяки. Обидві щоки позападали, волосся відросло. Геть-чисто свіжий труп, викопаний з могили й щойно ожилий.

Я переодягнувся в нову майку й шорти, надів кепку, сонячні окуляри й вийшов на доріжку. Денна спека ще не вгамувалася. Усе живе на землі — без винятку, — задихаючись, прагло дощу, але на небі ніде не було видно жодної хмарки. Вітер ущух, а над доріжкою висіло застояне гаряче повітря. Як завжди, на доріжці — ні душі. У такий спекотний день не хотілось ні перед ким з’являтися з такою страшною фізіономією.

У саду порожнього дому кам’яний птах все так само, піднявши догори дзьоба, вдивлявся в небо. За останній час він, здається, помітно потемнів й облупився. Його погляд чомусь напружився — так, наче наткнувся на якесь особливо похмуре видовище. Якби птах міг, то відвернувся б від нього, але зробити це не мав сили. Його очі, прикипівши до чогось у небі, мусили туди дивитися. Високий бур’ян навколо кам’яної статуї птаха стояв, немов хор у давньогрецькій трагедії, що, затамувавши подих, очікує одкровень оракула. Телевізійна антена на даху незворушно стирчала своїми сріблястими щупальцями в задушливому повітрі. Під палючим літнім сонцем усе на землі сохло й знемагало.