— Заводний Птаху! — промовила колишня Крита. — Мені здається, що ви колись таки відшукаєте цю пружину.
Не розплющуючи очей, я запитав:
— Та чи вернеться до мене нормальне життя, якщо я справді віднайду колись пружину й зможу її накрутити?
Вона ледь-ледь здвигнула плечима, а в її очах проплила легенька тінь зажури.
— Не знаю.
— І ніхто не знає, — сказав я.
Як казав лейтенант Мамія,
Сестрі Мальти Кано захотілося відвідати косметичний салон. Вона не мала жодної єни, бо з’явилася в мене зовсім гола, і я дав їй грошей. Надівши блузку Куміко, її спідничку і взувшись в її сандалії, вона подалася до салону неподалік від станції. Куміко також завжди туди ходила.
Коли вона пішла, я пропилососив підлогу, чого давненько не робив, закинув брудну білизну в пральну машину. Потім висунув зі свого столу всі шухляди і пересипав їх вміст у картонну коробку. Збирався вибрати потрібні речі, а решту спалити, але майже нічого корисного там не знайшов. Майже все виявилося непотребом. Старі щоденники, листи, які не дочекалися відповіді, записники з докладним переліком намічених справ, блокнот з адресами людей, які траплялися в моєму житті, вицвілі газетні та журнальні вирізки, прострочена перепустка в басейн, інструкція та гарантійний талон до магнітофона, півдюжини не до кінця використаних кулькових ручок та олівців, чиїсь телефонні номери (чиї — уже невідомо), записані на окремих аркушах. Усі старі листи, що зберігалися в шухлядах, я поскладав у коробку й спалив. З них майже половина — листи Куміко. До одруження ми часто з нею листувалися. Конверти були заадресовані її звичайним, дрібним й старанним почерком. За сім років він майже не змінився. Навіть чорнило було того ж кольору.
З коробкою в руках я вийшов у сад, добряче плюснув на неї олії й підпалив сірником. Коробка зайнялася відразу, але чекати, поки вона вся обернеться на попіл, довелося довше, ніж я думав. День був безвітряний, і білий дим здіймався стовпом прямо в небо, немов велетенське дерево із казки про Джека та бобове дерево,[40] яке сягало хмар. Можливо, там, високо-високо, якщо видряпатися по тому дереву, зібралось і щасливо живе моє минуле? Спітнівши, я присів на камінь і довго дивився на дим. Ранок видався спекотний, а пополудні, за прогнозом, мало бути ще гарячіше. Просякла потом майка прилипла до тіла. В одному російському романі листи спалювали зимовим вечором, у грубці. Але ніколи зранку в літньому саду, обливши олією. А от у нашій непривабливій реальності можна палити їх, обливаючись потом, уранці. Іншого вибору не залишається, і зими ждати не можна.