Спершись на раковину, я ждав, коли закипить чайник. Однак вода ніяк не закипала.

— Чесно кажучи, я не знаю, що робити. Нема за що зачепитися. Але потроху я починаю дещо розуміти. Треба щось робити. Сидіти тут і чекати повернення Куміко — справа невдячна. Якщо я хочу, щоб вона повернулася, мені самому треба розібратися в багатьох речах.

— Так ви ще не знаєте, що робити?

Я кивнув.

— Я відчуваю, що поволі навколо мене щось окреслюється. Деякі речі залишаються неясними, але між ними мусить бути якийсь зв’язок. Силоміць його схопити й розірвати я не можу. Гадаю, доведеться чекати, поки все ще трохи з’ясується.

Сестра Мальти Кано, рівно склавши руки на столі, задумалася над моїми словами.

— Але ж чекання не приносить радості.

— Правду кажеш, — відповів я. — Можливо, воно виявиться набагато гіркішим, ніж я зараз сподіваюся. Просто чекати тут самому, залишатися з багатьма невирішеними проблемами, не знаючи, приїде вона чи ні… Чесно кажучи, якби я мав змогу, кинув би все й подався б з тобою на Крит. Усе забув би й почав би нове життя. Для цього я й купив валізку й сфотографувався на паспорт. І речі склав. Справді збирався поїхати з Японії. Однак не можу позбутися передчуття чи то відчуття, що тут від мене чогось хочуть. От чому я сказав, що не можу втекти.

Сестра Мальти Кано мовчки кивнула.

— З першого погляду це надзвичайно проста справа. Моя дружина знайшла собі коханця й пішла з дому. Написала, що хоче розлучитися. Як стверджує Нобору Ватая, таке часто буває. Можливо, без зайвих роздумів було б добре махнути з тобою на Крит, забути про все й розпочати нове життя. Та насправді ця справа не така проста, як здається. Я це розумію. І ти розумієш. Правда? І Мальта Кано. І, мабуть, Нобору Ватая. Але в ній приховується щось таке, чого я не знаю. Я хочу якимось чином вивести його на світло.

Я передумав готувати каву, погасив вогонь під чайником і, повернувшись за стіл, глянув на сестру Мальти Кано.

— Якби була змога, я хотів би вернути Куміко додому. Хотів би сам повернути її назад у цей світ. Бо інакше я й далі втрачатиму своє «я», хіба ні? Я потроху почав це розуміти, хоча дещо все-таки залишається незбагненним.

Сестра Мальти Кано подивилася на свої руки, складені на столі, потім підвела голову й глянула мені в очі. Міцно стиснувши непофарбовані губи й трохи помовчавши, вона сказала:

— Тому-то я хотіла забрати вас, Окада-сан, із собою на Крит.

— Щоб я тут нічого не робив?