Спочатку я стусав його ногою й лупив битою від страху й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев’яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. «Досить! — майнуло в голові. — Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги». А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.

Та саме тоді я помітив, що парубок сміється. Битий, він сміявся мені в очі. І що більше я його бив, то голосніше він сміявся. Аж поки нарешті в нього з носа, з розбитих губ не потекла кров. Захлинаючись власною слиною, він голосно захихотів. «Видно, несповна розуму», — подумав я й, залишивши його, підвівся на ноги.

Озирнувшись навколо, я побачив, що чорний футляр гітари стоїть біля коробки для взуття. Я махнув рукою на парубка, що все ще сміявся, підійшов до футляра й, поклавши його на підлогу, відкрив замок і відкинув кришку. Всередині не було нічого. Цілковита порожнеча — ні гітари, ні свічок. Парубок глянув на мене, заходячись кашлем і сміхом. Раптом я відчув, що стало важко дихати — духота в будинку стала нестерпною. Сморід плісняви, спітнілість власного тіла, запах крові й слини, злість, що кипіла в мені, й ненависть — усе це годі було знести. Я вибіг надвір і хряснув за собою дверима. Як і раніше, навколо — ні душі. Тільки великий рудий котяра, не звертаючи на мене уваги, повільно переходив пустир.

Я хотів якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніхто мене не запримітив. Не знаючи, куди йти, я пішов навмання і невдовзі помітив автобусну зупинку з табличкою: «До станції Сіндзюку». Очікуючи автобуса, я спробував сяк-так віддихатися і зібратися з думками, та дарма — дихання не внормувалося, а в голові панував безлад. «Я ж тільки хотів подивитися на людські обличчя», — подумки повторював я. За дядьковою порадою на розі вулиці тільки розглядав обличчя перехожих. І лише думав про те, як розплутати найпростіший клубок. Коли я сів в автобус, пасажири одностайно повернулися в мій бік. Якийсь час вони здивовано позирали на мене, а потім чомусь ніяково відвернули від мене очі. «Може, винна в цьому родимка», — подумав я. І тільки згодом я помітив, що моя біла сорочка забризкана кров’ю того парубка (головно з носа), а рука стискала бейсбольну биту, яку я мимоволі прихопив із собою.