Вона легенько кивнула.

— А чому?

— Бо це небезпечно, — відповіла вона тихо. — Тут небезпечне місце. Зараз ще можна зробити задній хід і поїхати на Крит. Там нам ніщо не загрожуватиме.

Неуважно дивлячись на нове — без фарби й накладних вій — обличчя Крити, я на мить перестав розуміти, де я. Несподівано мою свідомість огорнуло щось схоже на густий туман. Я подумав: «Де я? Що, власне, тут роблю? Хто ця жінка?» Та відразу прийшов до тями. Я сидів за столом у кухні свого дому. Витер піт кухонним рушником. Відчував легке запаморочення.

— Окада-сан, з вами все гаразд? — стурбовано запитала колишня Крита Кано.

— Так, гаразд, — відповів я.

— Я не впевнена, зможете ви повернути Куміко чи ні. Але навіть якщо вам це вдасться зробити, немає гарантії, що ви з нею житимете щасливо, як раніше. Усе так само, гадаю, не буде. Ви про це подумали?

Я уткнув обличчя у сплетені пальці рук, потім розчепив їх. Навколо — жодного звуку. Я знову став самим собою.

— Ще й як думав! Усе так зіпсувалося, що, може, уже не вдасться його виправити, хоч би як старався. Така можливість і ймовірність, напевне, немала. Але є речі, які їм не підлягають.

Сестра Мальти Кано простягла свою руку й легенько торкнулася моєї, що лежала на столі.

— Якщо ви щось знаєте й хочете залишитися, то, можливо, вам треба так зробити. Звичайно, вам самому це вирішувати. Жаль, що ви не можете поїхати зі мною на Крит, але я вас добре розумію. Гадаю, з вами ще багато чого трапиться, та, будь ласка, не забувайте мене. Згадуйте, коли що. Бо я вас також згадуватиму.

— Обов’язково тебе пам’ятатиму, — відповів я.

Знову стиснувши губи, колишня Крита Кано довго шукала слів. Потім тихо сказала:

— Окада-сан, ви ж знаєте, що ми живемо в жорстокому, просяклому кров’ю світі. Треба бути сильним, щоб вижити. І водночас важливо прислухатися до найслабшого звуку, щоб нічого не пропустити. Розумієте? У більшості випадків добрі новини приходять до нас тихо. Будь ласка, запам’ятайте це.

Я кивнув.

— Бажаю вам знайти свою пружину, Заводний Птаху, — сказала колишня Крита Кано. — До побачення!

Наприкінці серпня я отримав листівку з Криту. На ній була грецька марка й штемпель з грецькими літерами. Напевне, від колишньої Крити Кано. Бо іншої людини, яка могла б прислати мені звідти кольорову листівку, я не пригадував. Однак прізвища відправника на ній я не побачив. «Мабуть, вона ще не придумала нового імені», — міркував я. Зрештою, що людині написати, якщо в неї нема імені? Не було не тільки імені, але й жодного рядка. Лише моє ім’я та адреса, написані синьою кульковою ручкою. І штемпель поштового відділення на Криті. На звороті — кольорове фото морського краєвиду. Вузька смуга білісінького пляжу, обрамленого скелями, й дівчина з оголеними грудьми, що засмагає на осонні. Море — синє й глибоке, на небі — білі, ніби намальовані, хмари. А над ними — ще одні, що начебто крокують зверху.