Симон Хефас стояв посеред кімнати № 323, озираючись навсібіч.

– Отже, «дельтівці» вломилися в кімнату, – промовив він, – і забрали хлопця з долішнього ліжка? Джоні… як, кажете, його звали?

– Пума, – сказала Марта. – Я подзвонила, бо вирішила, що, можливо, це ви…

– Ні, я не маю з цим рейдом нічого спільного. Хто сусіда Джоні в цій кімнаті?

– Він називає себе Стіґом Берґером.

– Гм… А де він зараз?

– Я не знаю. Ніхто не знає. Поліція всіх тут опитала. Слухайте, якщо не ви, то я хочу знати, хто наказав провести цей рейд?

– Я не знаю, – сказав Симон, відчиняючи шафу. – Тільки начальник поліції може санкціонувати застосування «Дельти» – вимагайте пояснень у нього. Це одяг Стіґа Берґера?

– Наскільки я можу судити.

Він відчував, що вона бреше: вона знає напевне, що одяг належить йому. Він узяв сині кросівки в нижній частині шафи. Розмір 43. Він поставив їх назад, причинив шафу і побачив фотографію, прикріплену до стіни поруч з шафою. Останні сумніви, що він досі мав, було нині відкинуто.

– Його звати Сонні Лофтус, – сказав Симон.

– Що?

– Інший мешканець. Його звати Сонні, а це фото його батька, Аба Лофтуса. Його батько був офіцером поліції. А син став убивцею. На сьогодні він убив шістьох осіб. Ви, звісно, можете поскаржитися на дії «Дельти», але я думаю, ми можемо з упевненістю сказати, що їхній рейд був виправданий.

Він бачив, як її обличчя закам’яніло і зіниці звузились, наче раптом очам стало забагато світла. Тутешній персонал бачив усяке, однак це був шок – дізнатися, що вони дали притулок серійному вбивці.

Він присів навпочіпки, щось помітивши під двоярусним ліжком. Він витягнув цей предмет.

– Що це? – запитала вона.

– Світлошумова граната, – сказав він, тримаючи в руках оливково-зелений предмет, схожий на гумове руків’я на кермі велосипеда. – Дає потужний спалах світла, а гук приблизно у 170 дБ. Це не смертельно, але засліплює й оглушує людей, а ще викликає таке запаморочення і дезорієнтацію на кілька секунд, і «Дельта» встигає зробити все, що їм належить зробити. Але вони не висмикнули чеку з цієї гранати, тому вона не розірвалась. Люди допускаються помилок під тиском обставин. Ви згодні?

Він глянув на кросівки, а тоді подивився на неї. Та коли вона відповіла поглядом на його погляд, вираз обличчя у неї був абсолютно незворушний. Він нічого не побачив у її очах.

– Мені треба повертатись у лікарню, – сказав Симон. – Ви ж зателефонуєте мені, якщо він повернеться?