– …живи мені довго. Обіцяєш?

Хлопець коротко кивнув.

– Подивишся там, під подушкою, – сказав він.

Ларс мимоволі перевів погляд на свою постіль під аркою мосту. А коли обернувся знову до хлопця, устиг побачити лише спину, перш ніж його постать розчинилась у мороці.

Ларс повернувся до свого спального мішка. З-під подушки й справді стирчав конверт. Він витяг його. «Для Ларса», – стояло замість адреси. Він розгорнув конверт.

За все своє життя Ларс Їлберґ не бачив такої купи грошей.

– Чи не час уже «Дельті» бути на місці? – запитала Карі, позіхаючи і позираючи на годинник.

– Час, – погодився Симон і визирнув з машини.

Вони припаркувались посередині Енерхаугата і стояли метрів за п’ятдесят від будинку № 96, на протилежному від нього боці вулиці. То був двоповерховий дерев’яний будинок, пофарбований у біле, – один з тих, які помилували у 1960-му, коли мальовничі будівлі Енерхауґена зносили, щоб звільнити місце для чотирьох багатоповерхівок. Від невеликого будиночка в тиху літню ніч віяло таким затишком, що Симону важко було уявити його місцем злочинного полону безправних людей.

– «Ми відчуваємо дещицю провини, – промовив Симон. – Але я гадаю, що скло і бетон сьогодні ліпше вдовольняють потреби городян».

– Що?

– Я цитую висловлювання генерального директора будівельної компанії у 1960 році.

– Справді? – знову позіхнула Карі.

Симон подумав, що вона сподівалась радше на усвідомлення краплини провини з його боку – за те, що він підняв її з ліжка посеред ночі. Можна було б зважити, що її присутність не є абсолютно необхідною для цього рейду.

– Чому ж «Дельта» досі не на місці? – знову запитала вона.

– Я не знаю… – сказав Симон.

Саме цієї миті спалахнув дисплей його телефона, що лежав між їхніми сидіннями. Він подивився на номер.

– …але зараз ми з’ясуємо, – додав він, повільно підносячи мобільний до вуха.

– Так?