– Конфіденційне повідомлення.

– Від кого ти його отримав?

– Це було sms… анонімне. Я діятиму самотужки.

– Що? Навіть не думай про таке! Симоне, стій! Ти чуєш мене? Ти слухаєш?

Симон подивився на свій мобільний телефон. Знову приклав його до вуха.

– «Рішення співробітника поліції на місці подій, виходячи з об’єктивної оцінки ситуації». Пам’ятаєш таке, Понтію? Пригадуєш, нас учили, що таке рішення має пріоритет перед наказами офіцера, віддаленого від місця подій?

– Симоне! В Осло й без того робиться казна-що! Мерія та ЗМІ не спускають з нас ока, доки розслідуються оті вбивства! Не треба гарячкувати! Симоне!

Симон натиснув клавішу «off» і вимкнув мобільний. Тоді повернувся до машини й відчинив багажник. Відімкнув збройницю. Дістав свій карабін, пістолет і кілька коробок з набоями. Витягнув з багажника також два бронежилети і сів з усім цим у машину.

– Починаємо операцію, – сказав він, передаючи карабін і один жилет Карі.

Вона подивилась на нього.

– Ти щойно з начальником поліції розмовляв?

– Саме з ним, – підтвердив Симон, перевіряючи обойму свого пістолета «Ґлок-17».

Переконавшись, що обойма заповнена, повернув її назад у рукояту.

– Передай мені наручники і світлошумову гранату з бардачка.

– У тебе є світлошумова граната?

– Залишковий продукт рейду «Дельти» на Центр Іла.

Вона передала Симону його наручники Peerless і гранату.

– Він дав нам дозвіл на операцію?

– Він поінформований, – сказав Симон, надягаючи бронежилет.

Карі швидкими звичними рухами зарядила карабін.