– Несторе, де ви тримаєте дівчат?

Дівчата? То він цього домагається – перехопити торгівлю людьми? Нестор намагався зосередитись. Але в голові туманилося, думки плутались.

– Обіцяєш не стріляти в мене, якщо скажу? – запитав він, попри усвідомлення того, що хлопцеве «так» буде чи не так само надійне, як німецька марка у 1923 році.

– Так, – сказав хлопець.

То чому ж Нестор досі ладен був вірити йому? Чому він повірив в обіцянку хлопця, який з часу своєї появи у «Вермонті» тільки те й робив, що брехав? Напевне його мозок, божеволіючи, хапався за останню соломинку. Адже не було нічого іншого. У собачій вольєрі, в лісі, вночі, не було нічого, крім цієї безглуздої надії – що той, що викрав його, каже правду.

– Енерхаугата, 96.

– Величезне тобі спасибі, – сказав хлопець і встромив пістолет за пояс штанів.

«Величезне спасибі»?!

Хлопець дістав свій мобільний і став уводити якусь інформацію з жовтого листочка-самоклейки для нотаток, номер телефону, напевне. Дисплей освітив його обличчя, і Нестору спало на думку, що він, зрештою, може, таки й священик. Священик, що не бреше. Логічна суперечність, звісно, але він був переконаний, що є такі священики, які просто не усвідомлюють, що вони брешуть. Той і далі натискав клавіші. Текстове повідомлення. Він відіслав його, востаннє натиснувши кнопку. Тоді сховав мобільний телефон у кишеню і подивився на Нестора.

– Ти зробив добру справу, Несторе. Тепер є шанс, що вони будуть врятовані, – сказав він. – Я подумав, що тобі варто дізнатися про це, перш ніж ти…

Перш ніж я – що?! Нестору перехопило подих. Хлопець же пообіцяв не вбивати його, якщо… Стривай. Він обіцяв не стріляти в нього. Світло ліхтарика тепер спрямоване на висячий замок на дротяній огорожі. Хлопець устромив ключ у замок. Зараз Нестор знову чув собак. Не гавкіт, а тільки ледь чутне, але узгоджене гарчання. Приглушене гарчання, що йшло з прірви їхніх голодних шлунків і ставало гучнішим, напруженішим і пронизливішим, але стримуваним і злагодженим, як контрапунктна музика Ваґнера. І зараз уже жоден з наркотиків нездатен придушити його страх. Страх, що хлинув на нього, наче крижана вода зі шланга. Нехай би його змило геть цим крижаним струменем; але ж ні, він був усередині нього, той, хто тримав шланг, і поливав його зсередини – нутрощі і мозок. Ні, порятунку не було. То сам Хуґо Нестор тримав шланг страху.

Фідель Лай сидів у темряві, дивився просто перед себе. Він припинив рухатись чи видавати якісь звуки. Тільки скулився, намагаючись зігрітись, щоб не так били дрижаки. Він упізнав голоси двох чоловіків. Один з них належав тому, що приїхав тоді невідь-звідки і замкнув його – понад двадцять чотири години тому. Фідель нічого не їв, жодного собачого корму, тільки пив воду. І тремтів від холоду. Навіть у літню ніч холод переслідує жорстоко, знаходить спосіб прокрастися всередину тіла, і воно дубіє. Фідель кликав на допомогу, доки геть не захрип і втратив голос, доки замість слини почала булькати кров у роті, а вода, яку він пив, замість зволожувати горло, стала пекти його, наче нерозведений спирт. Почувши машину, він спробував кричати знову, але зірвався на схлипування, коли з горла не вийшло ні краплі голосу – саме рипіння, наче з іржавого мотора.