Він набрав якомога більше повітря в легені. Замахнувся пістолетом, щоб розбити скло, – аж тут двері відчинилися.

Симон обернувся, тримаючи перед собою пістолет, але колишньої спритності вже не було. Навіть близько не було. Якби чоловік у дверях був озброєний, Симон не мав би шансу його випередити.

– Слухаю вас? – сказав чоловік.

– Доброго вечора, – сказав Симон, намагаючись опанувати себе. – Поліція.

– З якого ви приводу?

Чоловік ширше відчинив двері. Він був одягнений. Вузькі джинси. Футболка. Босі ноги. Сховати зброю нема де.

Симон сховав гранату в кишеню і показав своє посвідчення.

– Я змушений попросити вас вийти на вулицю і стати проти цієї стіни. Негайно.

Чоловік з байдужим виглядом стенув плечима і виконав наказ.

– Крім дівчат, скільки людей у будинку? – запитав Симон, швидкими рухами обшукуючи чоловіка, щоб переконатися, що він неозброєний.

– Дівчата? Я тут сам-один. Чого вам треба?

– Покажіть мені, де вони, – наказав Симон.

Він надів наручники на чоловіка, підштовхнув, наказуючи, таким чином, іти вперед, і кивнув Карі, щоб заходила за ними в будинок. Чоловік щось кинув їй стиха.

– Що? – перепитав Симон.

– Я запрошую вашу колегу заходити. Мені нема чого приховувати.

Симон зупинився позаду нього. Придивився до шиї. Шкіра на карку чоловіка злегка сіпалась, як у збудженого коня.

– Карі? – гукнув Симон.

– Так?

– Я хочу, щоб ти залишилась на вулиці. Я заходжу з ним сам.

– Ясно.