Чоловік підвівся. Його злегка хитало. Він намагався зосередити на ній погляд своїх побаранілих очей.

– Ми бавилися в дурну гру, – промимрив він. – Я вже піду.

Охоронець став у дверях, перегородивши йому шлях.

Бетті роззирнулась довкола. Ніщо не пошкоджено. Рахунок повністю сплачений. З претензій вони мали тільки скаргу на шум із телевізора. Натомість вони ризикували мати проблеми з поліцією, негативне висвітлення у пресі й репутацію місця зустрічей сумнівних елементів.

А бос же хвалив Бетті за пильність у поєднанні з тактовністю і за неухильну турботу про інтереси готелю в першу чергу. Казав, що вона може далеко піти, що для такої, як вона, посада чергового адміністратора – лише перша сходинка у кар’єрі…

– Пропусти його, – сказала вона охоронцеві.

Ларса Їлберґа розбудив шерех з кущів. Він обернувся і придивився. Побачив якусь постать серед гілок і листя. Хтось намагався викрасти речі хлопця. Ларс викараскався зі свого брудного спального мішка і підхопився на ноги.

– Гей, ти там!

Постать завмерла. Обернулась. Хлопець змінився. Річ була не тільки в його костюмі. Змінилось обличчя – воно якось наче опухло.

– Дякую, що подбав про мої речі, – сказав хлопець, киваючи на торби у себе під пахвою.

– Гм, – сказав Ларс і витягнув голову ближче до хлопця, щоб ліпше роздивитися, що в ньому змінилось. – Друзяко, ти не вскочив у халепу?

– Та вскочив, – посміхнувся той.

Було щось особливе в його посмішці. Якась вимученість. Губи його тремтіли. Він мав такий вигляд, наче плакав нещодавно.

– Тобі потрібна допомога?

– Ні, але дякую за турботу.

– Гм. Ми з тобою, либонь, більше не побачимось?

– Ні, не думаю. Живи добре, Ларсе.

– Неодмінно. І ти…

Він зробив крок уперед і поклав руку хлопцеві на плече.