– Ми просто не мали сил чекати до літа!

Щасливий сміх і оплески наповнили кімнату.

Андерс узяв її руку своєю вільною рукою. Він стиснув її долоню, усміхнувся, його гарні очі іскрились, як море, і вона знала, що він усвідомлює, яке враження справив. Потім він нахилився, наче у спонтанному пориві, і швидко поцілував її в губи. Стіл вибухнув оплесками. Він підніс келих.

– За нас!

Потім він сів. Він упіймав її погляд і обдарував її майже інтимною усмішкою. Усмішкою, яка розповіла дванадцяти гостям, що вони з Мартою поділяють щось особливе, щось таке, що належить лише їм. Але якщо Андерс грав на публіку, це не означало, буцімто все це неправда. У них справді було таке, що належало тільки їм. Щось істотне. Вони надто тривалий час були разом, щоб так легко забути всі спільні чарівні дні і зворушливі вчинки, що їх єднали. І вони перебороли труднощі й стали завдяки цьому сильнішими. Вона любила Андерса, по-справжньому. Звісно, що так. Інакше навіщо б вона погодилась вийти за нього заміж?

Його усмішка застигла. Цим він показував Марті, що вона теж могла б виявити трохи більше ентузіазму, докласти зусиль разом з ним, тут і зараз, коли вони зібрали свої родини, щоб розказати їм про свої весільні плани. Її майбутня свекруха попросила слова для оголошення, і Марта не мала сил, щоб протестувати. Та підвелась і постукала ножем по келиху. І неначе хто клацнув вимикачем з написом «тиша». Не тільки тому, що гостям цікаво було, що вона скаже, але й тому, що ніхто не хотів бути пронизаним гострим поглядом матері нареченого.

– Ми також дуже раді рішенню Марти стосовно того, що шлюбна церемонія відбудеться в церкві Святого Павла.

Марта мало не похлинулася. То це вирішила вона?!

– Вам відомо, що ми – католицька родина. І хоча в багатьох інших країнах середній рівень освіти і доходів вище серед протестантів, ніж серед католиків, у Норвегії це не так. У Норвегії ми, католики, становимо еліту. Отож, Марто, ласкаво просимо до команди групи А.

Марта прийняла дотеп, висловлений, як вона чудово розуміла, аж ніяк не жартома. Її майбутня свекруха щось казала далі, але Марта полинула думками деінде. Бо вона мусила. Мусила кудись утекти.

– Марто, про що ти думаєш?

Вона відчула, як губи Андерса торкнулися її волосся і мочки вуха. Вона зуміла всміхнутись, бо її розбирав сміх. Ото було б сміху, якби вона підвелась і сказала йому та гостям, що думками вона в обіймах убивці, на сонці, на скелі, тим часом як на них суне через фіорд буря. Але це не означало, що вона не любить Андерса. Вона сказала «так». Вона сказала «так», бо вона любила його.