– Що?!

– Бо, покажи йому.

Блондин підняв свій мобільний, щоб Симон бачив. Показав йому фото. Симон упізнав лікарняну палату. Ліжко. Сплячу жінку в ліжку.

– Суть не в тому, що ми знаємо, де вона зараз, – сказав здоровань, – а в тому, що ми знайшли її, правда? Не минуло й години після того, як Іверсен зв’язався з нами. А це означає, що ми знайдемо її знову, хоч би де ти її заховав.

Симон підхопився зі стільця, його правиця метнулась до горла кремезного чоловіка, але той перехопив її легко, як метелика; його пальці міцно стисли долоню Симона.

– Ти маєш вибрати, Хефасе, що ти цінуєш більше: жінку, з якою розділив своє життя, чи того бездомного пса, що ти був пригрів.

Симон судомно ковтнув. Він намагався не звертати уваги на біль, на хрускіт здавлюваних один проти одного п’ясткових суглобів, але знав, що сльози болю видадуть його. Він кліпнув. Удруге. Він відчув, як гаряча сльоза скотилась по його щоці.

– Вона має вилетіти в США у найближчі два дні, – прошепотів він. – Гроші потрібні мені готівкою на мить її від’їзду.

Твілінґен відпустив, і Симонові забило памороки, коли кров повернулась у долоню і біль різко посилився.

– Вона буде в літаку, щойно ти здаси нам хлопця і викрадений товар, – сказав Твілінґен.

Блондин провів Симона до зовнішніх сходів. Дощ припинився, але повітря ще було липкувато-важким.

– Що ви хочете з ним учинити? – запитав Симон.

– Тобі не варто знати, – посміхнувся блондин. – А з тобою приємно було мати справу.

Двері за Симоном зачинились і замкнулись.

Він вийшов з провулка. Вже сутеніло. Симон побіг.

Марта сиділа, дивлячись на ростбіф і високі келихи на столі, на голови по інший бік столу, на сімейні портрети на консолі перед вікном, на насичені дощем яблуні в саду, на небо і морок, що наближався.

Андерс, безперечно, виголосив гарний тост. Вона могла уявити собі, як старенька тітонька витирає сльозу.

– Ми з Мартою зважились на весілля взимку, – сказав він, – оскільки знаємо, що наше кохання здатне розтопити будь-яку кригу, що тепло сердець наших друзів здатне зігріти будь-яку святкову залу і що турбота, мудрість і керівництво наших родин стануть нам світлом на темному зимовому шляху. І, звісно, є також інша причина…

Андерс подніс келих і звернувся до Марти, яка щойно спромоглася відірвати погляд від вечірнього неба і відповісти на його усмішку.