Він увімкнув світло, геть усі світильники в цьому добваному підвалі, та приніс із комори прожектор. Він опанував себе, він ясно мислив – повертаючись через робочу кімнату, він пригадав, що треба трохи відкрутити крани в раковинах, аби нічого не забилося в сифонах.

Коли він поспіхом проходив повз сходи, готовий до роботи, з прожектором у руках, задзеленчав дверний дзвінок.

Дверний дзвінок рипів і скреготав, тож Ґамбові довелося зупинитися й подумати, що б це означало. Він уже роками не чув цього звуку, навіть не знав, чи він досі працює.

Дзвоник було встановлено на сходах, щоб чути його вгорі та внизу, і тепер він стукотів, чорна запилюжена металева цицька. Ґамб поглянув на нього, і він знову задзвонив, і продовжував дзвонити, розтрушуючи пил. Хтось стояв біля вхідних дверей і тиснув на стару кнопку з написом «ДИРЕКТОР».

Вони підуть.

Він установив прожектор.

Вони не йшли.

Унизу, в колодязі, воно щось сказало, але Ґамб не звернув уваги. Дверний дзвінок усе дзеленчав і скреготав, наче хтось похилився на кнопку.

Краще піти нагору й визирнути на ґанок. Довгоствольний «пітон» не вміститься в кишеню халата. Ґамб залишив його на столі в робочій кімнаті.

Він уже піднявся сходами до половини, коли дзвінок замовк. Він перечекав кілька секунд. Тиша. Він усе одно вирішив поглянути. Коли він ішов через кухню, то в двері з чорного ходу наполегливо постукали, і він підстрибнув. У коморі біля чорного ходу лежала помпова рушниця. Він знав, що вона заряджена.

Він зачинив двері до сходів, що вели в підвал, – тепер ніхто не почує крики, навіть найгучніші, у цьому він був упевнений.

Знову стукіт. Він трохи прочинив двері, не знімаючи ланцюжка.

– Я дзвонила в парадні двері, але ніхто не відчинив, – сказала Кларіс Старлінг. – Я шукаю родичів місіс Ліппман, ви мені не допоможете?

– Вони тут не живуть, – відповів містер Ґамб і зачинив двері.

Він уже пішов до сходів, коли стукіт відновився, цього разу ще гучніший.

Він знову відчинив двері на ланцюжку.

Молода жінка піднесла до щілини посвідчення. Там було написано «Федеральне бюро розслідувань».

– Вибачте, але мені треба з вами поговорити. Я хочу розшукати родичів місіс Ліппман. Я знаю, що вона тут жила. Я хочу, аби ви мені допомогли, будь ласка.

– Місіс Ліппман уже давно померла. У неї не було родичів, принаймні мені про них невідомо.

– А як щодо юриста чи бухгалтера? У когось мають зберігатися її ділові записи? Ви були знайомі з місіс Ліппман?