Він привітався, обвів поглядом узбіччя.

— Отже, ви думаєте, що вона десь тут закопана… — задумливо промовив він.

Стіллер уже встиг ознайомити його з суттю справи. Не бачив сенсу затаювати мету їхнього тут перебування.

— Ми маємо начерк, — сказав він і показав інженерові аркуш з хрестиком, пояснивши значення цифр.

Чоловік узяв аркуш, довго розглядав його, час до часу оцінюючи місцевість.

— Що думаєте? — запитав Стіллер.

— Думаю, це тут, — інженер обвів рукою коло навколо місця, де щойно стояв Стіллер.

— Можна починати й тут, — кивнув Стіллер.

Інженер повернув йому аркуш.

— Я був керівником проекту, коли у 80-х почалося будівництво автостради, — сказав він, перечекав, доки проїде великогабаритний транспорт з хвостом легковиків за собою і розповідав далі. — Я живу в Бамбле. Коли будівництво закінчилося, їздив тут майже щодня на роботу й з роботи. Через кілька місяців після відкриття автостради, бачив на цьому узбіччі покладені кимось квіти. Квіти часто кладуть на місцях аварій чи чиєїсь загибелі. Це мене розсердило, бо ж дорога збудована для безпечної їзди, тут жодного разу не траплялося дорожньо-транспортних пригод. Тому я повернувся і прибрав квіти.

— Квіти? — здивовано перепитав Стіллер.

— Червоні троянди, — кивнув інженер. — Як на могилі.

— Де саме вони лежали? — втрутився Гаммер.

— О, то ж було давно. Але приблизно ось тут, — він знову показав на те місце, де стояв Стіллер. — Місяців за два з’явився новий букет. Я і його забрав геть. Вже й не пригадаю, скільки букетів я тут прибирав. А потім раптом покладання квітів припинилося.

Стіллер знову досягнув з пакетика льодяника, нікого не почастувавши.

— Коли квіти перестали з’являтися? — запитав він.

Чоловік скривився, що мало б, мабуть, означати «Хіба тепер згадаєш!»

— У кожному разі, тривало зо два роки.

Стіллер обсмоктував льодяник.