— Можете пригнати землерийну техніку? — запитав він, глянувши на інженера.

— Усі машини й люди зайняті, але, думаю, щось знайдемо. На коли вам треба?

— На зараз!

— На зараз? — вражено перепитав інженер. — Та ні, це неможливо.

— Чому?

— Якщо починати рити, доведеться перекрити дорогу й пустити транспорт в об’їзд. А це потребує планування.

— Хіба у вас немає плану? Хіба ситуація не така сама, як при аваріях?

— Це — не форс-мажор, а планова робота, — заперечив інженер. — У кожному разі, доведеться зачекати до ночі, щоб створювати якнайменші незручності учасникам дорожнього руху.

— Я можу почекати й до ночі, — погодився Стіллер. — Зможете прибути з усією необхідною технікою на десяту годину вечора?

— Доведеться просити робітників працювати понаднормово.

— Оплату понаднормових годин візьмемо на себе, — запевнив Стіллер. — Отже, десята.

— Десята, — кивнув інженер.

Стіллер відчув у кишені вібрацію мобільного. Телефонувала Ліне Вістінґ — її номер він мав у пам’яті свого телефону.

65

65

У слухавці чутно було, що Адріан Стіллер десь просто неба. Його ім’я, коли він відрекомендувався, поглинув гуркіт якоїсь важкої машини.

Ліне переклала слухавку до другого вуха й перевірила, чи записує диктофон.

— Маєте дві хвилини? — запитала вона.

— Я слухаю, говоріть!

На іншому кінці грюкнули автомобільні дверцята, і гуркіт зник.