— А може, його взяли, коли він банк намагався грабону-ти? сказав Рогер і посміхнувся. Але не тому, що бажав Льву опинитися в холодній, просто одна лише думка про пограбування банку завжди викликала у нього посмішку. Сам він три такі справи упорав і щоразу відчував при цьому величезне задоволення. Хай у перших двох випадках їх і накрила поліція, зате востаннє він усе зробив правильно. Правда, описуючи те, що сталося, він зазвичай забував згадати про удачу, що супроводила його: камери спостереження якийсь час не працювали. Але так чи інакше, зірваний куш виявився достатньо великий, щоб він тепер міг насолоджуватися заслуженим відпочинком і навіть зрідка балуватись опіумом тут, у Дажуді. Це невелике красиве селище розташовувалося точно на південь від Порту-Сеґуру і до недавнього часу залишалося головним у південній від Боготи частині континенту притулком оголошених у розшук злочинців. Початок цьому процесу було зроблено в сімдесяті роки, коли в Дажуду почали стікатися хіпі та інший люд, який літньої пори промишляв у Європі, виступаючи в ролі вуличних музикантів, продавців кустарних прикрас або татуювальників. Вони приносили Дажуді додатковий прибуток і, за великим рахунком, нікому не заважали. А тому дві бразильські сім’ї, які, власне, контролювали всю економіку селища, домовились дивитися крізь пальці на куріння марихуани на пляжі, в кав^’ярнях, барах, яких ставало все більше і більше, а потім і на вулицях, і взагалі де завгодно.

Щоправда, одна проблема залишалася. Важливим джерелом доходів для поліцейських, що отримували, як і скрізь, мізерну зарплатню від держави, слугували «штрафи», що стягуються з туристів за куріння марихуани та порушення інших мало кому відомих законів. Тому, щоб забезпечити мирне співіснування туристів і поліції,згаданим сім’ям довелося поклопотатися про створення для поліцейських альтернативних джерел доходів. Почалося з того, що якогось американського соціолога і його аргентинського коханця, що налагодили виробництво та збут марихуани в тутешніх краях, зобов’язали виплачувати поліції комісійні за гарантування їх безпеки і монополії на бізнес. Тобто за те, що їхніх потенційних конкурентів без довгих з’ясувань заарештували і під фанфари видали федеральній поліції. Гроші річкою потекли до кишень тісного кола місцевих держслужбовців, і всі були раді й задоволені одне одним, але тут з’явилися троє мексиканців, які запропонували комісійні більші. І тоді американця й аргентинця взяли під білі руки і в один прекрасний недільний ранок теж під фанфари передали федеральній поліції на площі перед будівлею цошти. Тим часом ефективна, регульована законами ринку система продажу і покупки прав на захист бізнесу продовжувала успішно розвиватись, і незабаром Дажуду заполонили злочинці, що перебувають у розшуку, зі всіх кінців світу, які в тутешніх умовах могли забезпечити собі відносно спокійне існування, і притому набагато дешевше, ніж у Патайї або ще де-небудь. Проте у вісімдесяті роки цю прекрасну перлину з її майже не порушеною природою, величезними пляжами, багряними заходами сонця і чудової якості марихуаною відкрили для себе двигуни прогресу туристичного бізнесу — любителі блукати по планеті з рюкзаком за спиною. Вони насунули в Дажуду в такій кількості і з такими матеріальними запитами, що дві сім’ї, які контролювали місцеву економіку, замислилися, наскільки рентабельно і далі використовувати селище як притулок для злочинців усіх мастей. Поступово затишні, напі-восвітлені бари почали переобладнати під пункти прокату інвентарю для нирців, а в кав’ярнях, де раніше аборигени на старий лад танцювали свою ламбаду, почали влаштовувати «Wild-Wild-Moonparty»[33]. А в місцевої поліції входили у звичну блискавичні облави в кам’яних будинках, що відзначалися не таким уже й білим кольором, мешканців яких, незважаючи на їх обурені протести, у наручниках доставляли на площу. Але однаково порушникам закону було спокійніше перебувати в Дажуді, ніж у багатьох інших куточках землі, хоча пара-ноїчний страх переслідував їх усіх, а не тільки Рогера.