У 1696-му Ньютон поступив на державну службу, зайнявши керівну адміністративну посаду у Королівському монетному дворі. На цій посаді найвидатніший у світі фізик, математик та натурфілософ перебував тридцять років поспіль, до самої смерті. 

Сучасники про кризу в житті Ньютона та його відхід від науки знали небагато; нащадкам же було відомо про все це ще менше. 

Александр Поп присвятив Ньютонові таку епітафію: 

Природу та її закони темрява ховала; 

«Ньютоне!» — погукав Господь, і темрява пропала. 

1

1

У Константинополі, в червні 1914-го року, саме заповідалося на ясний, прохолодний світанок, коли Г’ю Стентон — відставний капітан британської армії і фаховий шукач пригод — стояв на Галатському мосту, спершись на перила і втупивши погляд у воду. Віяв сильний вітер, і в ранковому світлі, що відбивалося від збриженої поверхні свинцево-сірої ріки, вершечки дрібних хвиль мерехтіли, наче зорі на небі. 

Стентон приплющив очі й на мить забув, що перед ним — гирло Босфору, прадавнього стічного рову Візантії, а натомість уявив собі небесну твердь. Далеку галактику, всипану незліченними цятками божественного світла. Браму, що веде в осяйне забуття. 

Знову широко розплющивши очі, він побачив ріку такою, якою вона й була, — ядучим варивом із усілякого гидотного лайна — і відвернувся. Якби йому й справді спало на думку вкоротити собі віку, то це однозначно була б куля: і швидше, і набагато чистіше. 

Мостом, який нещодавно наново обшили металом, порипував і поскрипував не вельми численний зранку транспорт. Стентонові впала в око жінка в паранджі на протилежному боці. 

Спершу вона низько схилилася над яткою з кавою та розмаїтими солодощами, а тепер уже повернулася і прямувала геть — напнута вітром чорна хмара, за якою поспішало двійко дітей: маленька дівчинка і ще менше хлоп’я; в руках обоє стискали паперові торбинки, куди час од часу запихали липкі від цукру пальці. 

Стентон здивовано збагнув, що плаче. Сльози, які місяцями щипали десь попід очима, зненацька заблищали на щоках. Ці малята так нагадували його дітей… Мали дещо інший колір шкіри та волосся й інакше вбрання, але за віком і поведінкою були точнісінько як його Тесса й Білл. От хоча б те, як дівчинка, явно горда з того, що вона старша і мудріша, поклала руку на плече братикові, щоб не дати тому завчасу зійти з тротуару. Тесса повелася б так самісінько. Мабуть, усі старші сестри так роблять. 

Він сердито витер щоку рукавом. Жаліти себе — марно, це не вихід. За жодних обставин.